Розділ 2
публіцистичнА творчІстЬ та журналістськА діяльнІстЬ Олеся Гончара: Загальна
характеристика
2.1. Журналістська праця Олеся Гончара 30-х років
Літературна діяльність завжди приваблювала Олеся Гончара. З ранньої юності він
почав писати вірші та оповідання, надсилати їх до козельщанської районки
“Розгорнутим фронтом”, республіканської дитячої газети “На зміну”, журналу
“Піонерія”. Окремі з них були надруковані в районній газеті (“За селом”, 1933,
7 листопада; “На агрокурси”, 1933, 13 листопада) [195; 256]. Ще школярем Сашко
Гончар писав замітки до місцевої газети “Розгорнутим фронтом”, пробував сили й
у більш серйозних журналістських жанрах. Зокрема, у листі до свого товариша
Олеся Юренка від 4 січня 1933 року він прохав: “Ану, напиши, Олесю, критику на
мій нарис “На буксирі”, цікаво прочитати та, мабуть, і корисно” [802, 10].
Після закінчення Бреусівської семирічної школи Козельщанського району на
Полтавщині Олесь Гончар (саме так він став тоді підписувати свої
кореспонденції) рік працював у газеті “Розгорнутим фронтом”. “Прийшов я туди
босий, а там зустрів ще босішого В. Т?ка. Ганяли нас, як солоних зайців. У
редакції ми й жили: спали на столах. На підшивках газет. На “Комс[омольській]
правді” спали, а “Известиями” вкривались” [362, 202], – пізніше згадував Олесь
Гончар. Його побратим О. Юренко писав, що новачок “якось одразу прилучився до
роботи, весело так, усміхнено, просто ніби був він серед нас не новачок, а
старожил. Трудився невтомно, багато, – як на свої п’ятнадцять літ, то дуже
багато! І хоч би як рано-ранісінько я прийшов на службу, а на столі вже лежали
опрацьовані ним сількорівські дописи. І не пам’ятаю жодного випадку, щоб
котрийсь із них доводилося повертати на доробку” [802, 10]. Так розпочалася
професійна журналістська діяльність Олеся Гончара. Щоправда, сам письменник
суворо оцінював свою довоєнну творчість, у тому числі й журналістську, хоча
дослідники його спадщини ще за життя не раз робили спроби примусити його “до
прихильнішого поцінування ним свого передвоєнного доробку” [618, 13]. Анатолій
Погрібний у праці “Олесь Гончар: Нарис творчості” (1987), називає ряд художніх
творів Олеся Гончара, написаних до війни – “Бабуся”, “Казочка про вогняного
змія”, “Смерть Івана Мостового”, “Хрест”, “Ластівка”, “Цілюща вода”, “Черешні
цвітуть”, “Стокозове поле”. О. Галич згадує новелу “Пальма” [117, 138–139]. У
бібліографічному покажчику, уміщеному в шеститомному виданні творів Олеся
Гончара називаються ще “Оповідання командира”, “Орля”, “Яблуко довголіття”,
“Халяра”. Із спогадів О. Юренка відомі назви таких ранніх творів Олеся
Гончара, як оповідання “Портрет, що всміхається”, повістей “Над країною спів”,
“Студенти” [802, 10]. У листах до О. Юренка Гончар називає такі твори, над
якими він працював до війни, – новели “Шрам”, “Пожежа”, “На пасовиську”,
оповідання “Народження дружби”, “Казка про колосочок та його ворогів”, вірш
“Першотравневий похід”, оповідання “Подарунок на іменини” [800, 128–130, 133,
135–137]. В. Бережному пригадалися оповідання та новели Олеся Гончара “Майстер
щита”, “Маска” [39, 157]. Сам Олесь Гончар неодноразово згадував загублений
роман про Григорія Сковороду, написаний напередодні війни.
Про журналістську діяльність Олеся Гончара 30?х років на сьогодні мало що
відомо. По-перше, його журналістські твори, розкидані по малодоступних на
сьогодні районних і обласних газетах; по-друге, більшість людей, які тоді
працювали поряд з Олесем Гончаром у газетах, навчалися в технікумі
журналістики, загинули на фронтах або ще раніше стали жертвами сталінських
репресій, а тому не залишили про цей період письмових свідчень; по-третє,
письменницька спадщина Олеся Гончара повоєнної пори затьмарила його ранню
творчість, а сам письменник не вважав її вартісною. А втім, пошуки в Книжковій
палаті України, бібліотеках, родинному архіві Олеся Гончара допомагають пролити
світло на початок його журналістської діяльності.
Так, у газеті “Розгорнутим фронтом” за 1933 рік є чимало матеріалів, підписаних
іменем Олесь Гончар. Зокрема, таким чином представлена кореспонденція “Два
трактористи”. Починається вона з пейзажного малюнка рідного села Сухої: “Сонце
побороло ворону ніч… Глуху непривітну ніч. Розвіяло туман… І, мов на долоні
вималювався ландшафт Сухої: традиційні хатки і верби… Чернеча гора з
переярками…” [162]. На тлі рідної природи показано змагання двох трактористів
місцевого колгоспу “Перебудова” Ілька Меча та Лавріна Кардаша. Події
відбувалися в голодний 1933 рік, і хоча про голодомор Олесь Гончар не пише
нічого (у тодішніх суспільно-політичних умовах про це не міг написати
навіть досвідчений журналіст поважного віку), відгомін цієї трагедії
українського народу все ж таки проглядається в конкретних фактах, відображених
у кореспонденції, зокрема в епізоді, коли в колгоспній їдальні Ілько Меч
одержує кращу вечерю, ніж Лаврін Кардаш, оскільки останній має гірші показники
на оранці, що викликає його обурені запитання: “Що? Я не тракторист? Не в одній
зміні з Мечем? Чому вечері неоднакові?” [162]. Конфлікт розв’язується викликом
на змагання, що підвищує продуктивність праці обох трактористів.
Цей один із перших друкованих творів Олеся Гончара у чомусь постає ще досить
наївним, проте він свідчить про потенційні можливості автора знаходити й творчо
інтерпретувати характерні явища дійсності, хоча йому ледве виповнилося
п’ятнадцять років, і він, як і чимало підлітків його покоління із бідних
селянських родин, був захоплений перспективами побудови соціалізму та
комунізму. Звідти в нього й відповідна риторика – “сидючи на своєму сталевому
коні соціалі
- Киев+380960830922