РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
НА ЗЕМЛЮ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
2.1. Юридична природа здійснення права власності на землю Українського народу
Закріплені у Основному законі держави положення щодо землі як об'єкта права власності Українського народу є відносно новими як для сучасної загальної теорії українського права, так і доктрини земельного, екологічного та інших споріднених галузей юридичної науки, а також є ключовими для законотворення і правозастосування у практиці регулювання земельних відносин, що зумовлює до необхідності науково-теоретичного аналізу основоположних засад правового регулювання суспільних відносин у сфері здійснення зазначеними в Конституції України суб'єктами права власності на землю Українського народу.
Не дивлячись, що в Україні на конституційному рівні закріплені юридичні засади права власності на землю, серед юристів-вчених і практиків, політиків і народних депутатів, економістів і філософів тривають дискусії щодо можливості існування таких соціальних і правових явищ, як власність і право власності Українського народу на землю, а також висловлюються діаметрально протилежні точки зору на співвідношення норм статей 13 і 14 Основного закону держави, що негативно впливає на формування узгодженої з Конституцією України системи земельного та інших галузей законодавства і відповідно на стан правового регулювання земельних відносин в Україні та в цілому на розвиток предмету земельного права як самостійної галузі національної правової системи України.
Аналіз опублікованих в Україні наукових джерел, у яких висвітлюються проблеми здійснення права власності на землю, дозволяє визначити декілька доктринальних підходів до розуміння суті конституційних імперативів щодо права власності на землю Українського народу та юридичної природи здійснення права власності на землю Українського народу, а також до формування юридичної моделі правого регулювання відносин власності на землю в Україні відповідно до Конституції України.
Одні вчені відстоюють ідеї про те, що в сучасних умовах розвитку людської цивілізації і суспільного уявлення про землю не лише можна, а й необхідно виходити з того, що земля має належати народу на праві власності, а форми здійснення такого права необхідно визначати у законодавстві. При цьому не виключається можливість окремих громадян та юридичних осіб набувати у власність земельні ділянки з підстав і в порядку, передбаченому законом. Так, наприклад, ще задовго до прийняття Конституції України, у 1990 році В.І. Андрейцев запропонував визнати землю та інші природні ресурси власністю всього Українського народу в межах територіальних кордонів держави, визначити правомочності народу і передбачити механізм реалізації правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження цими об'єктами [26, 53-54]. Прихильники цієї концепції права власності на землю Українського народу не протиставляють норми статей 13 і 14 Конституції України і обґрунтовано стверджують про узгодженість приписів цих норм між собою [17, 16; 63, 180; 244, 432-499; 393].
По-іншому сприймають зміст норм статей 13 і 14 Конституції України щодо права власності Українського народу на землю як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, вчені, які вважають, що вказані норми Основного закону держави закріплюють ідеї соціалізації землі, які не допускають права приватної власності на землю громадян та юридичних осіб, а також права власності на землю держави і територіальних громад. Тому на думку представників такого науково-теоретичного підходу до розуміння суті права власності на землю Українського народу в нашій державі вся земля має належати Українському народу на виключному праві власності, а окремі громадяни і юридичні особи можуть використовувати землю на праві користування або праві колективної власності [289, 272-273; 215, 53-58; 177, 41-43; 308, 28; 301, 8-11].
У цьому зв'язку В.Л. Мунтян, аналізуючи погляди на земельну власність М.С. Грушевського, Д.І. Яворницького, І.Я. Франка, В.К. Винниченка, К. Маркса, М.І. Туган-Барановського, М.Д. Кондратьєва, О.В. Чаянова, законодавство Центральної Ради, вказує на непослідовність (помилкову чи навмисну) розробників Конституції України при формулюванні статей 13 і 14 Основного закону держави, а саме: визнавши землю об'єктом права власності Українського народу (ст. 13), у ч. 2 ст. 14 таке право закріплено і за іншими суб'єктами [235; 77-81].
У науковій літературі висловлені й інші точки зору на цю проблему. Зокрема, В.З. Янчук вважав встановлене Конституцією України положення, за яким земля визнається власністю Українського народу, тотожним націоналізації землі, яка була проголошена відомим Декретом про землю 1917 року, і тому із змісту ст. 13 Основного закону України вбачається, що земля, яка є всенародною, має в першу чергу належати державі і громадянам в якості об'єкта права приватної власності, а колективним товаровиробникам та іншим суб'єктам лише на праві користування до того часу, доки у цій статті не буде сказано інше [378, 101].
Розглядаючи конституційні основи права власності на природні ресурси, І.І. Каракаш зазначає, що віднесення природних ресурсів до об'єктів права народної власності у конституційному акті національного законодавства, є, щонайменше, некоректним, оскільки суть його полягає не лише у складності віднесення природних ресурсів до складу об'єктів права власності, як речового права, а й у фактичній неможливості здійснення народом своїх правомочностей суб'єкта права власності на природні ресурси; тому народна власність на природні ресурси (до яких автор відносить і землю), має формально-фіктивний характер [147, 68].
Аналізуючи норми статей 13 і 14 Конституції України, П.Ф. Кулинич вважає, що ці статті Основного закону містять положення, які взаємо виключають одне одного. На думку П.Ф. Кулинича норма ст. 13 Конституції України відображає режим виключної власності держави (чи народу, що є одне й те ж), оскільки, по-перше, згід