РОЗДІЛ 2
ЗАРОДЖЕННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ СТРУКТУР
УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО РУХУ (90-і рр. ХІХ ст.)
2.1. Початок політизації українського руху. Братство тарасівців
Останньому десятиріччю ХІХ ст. судилося стати перехідним етапом у розвитку українського національного руху. Домінуюче в 60-80-х рр. українофільство вичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. Молодь обминала українофільські громади і вступала до народницьких гуртків, байдужих до національних проблем. Спроби М. Драгоманова та його послідовників у 80-х рр. поєднати національно-культурні гасла з завданнями соціального та політичного визволення (за зверхності останніх) не знайшли достатньої підтримки в Україні, залишившись теоретичними або й зовсім непоміченими. Пошук нових ідей, шляхів, організаційних форм привів протягом 90-х рр. ХІХ ст. до виникнення ряду національних об'єднань з виразною політичною спрямованістю, які стали перехідним містком до утворення українських партій.
Першим серед них було Братство тарасівців. Воно виникло з невеликої групи однодумців, що склалася влітку 1891 р., - харківських студентів І. Липи, М. Байздренка, М. Базькевича та випускника Київського університету В. Боровика. Група утворилась під час статистичних робіт на Полтавщині, якими керував відомий статистик, українофіл О. Русов. Займаючись переписом міської нерухомості, молодь дістала змогу глибше пізнати життя українського люду, його побут, звичаї, настрої, мову. Цим сповна скористалася четвірка, свідомо обираючи для роботи невеликі містечка, де краще збереглися національні традиції. "Ми, - згадував пізніше І. Липа, - вивчали народну мову, робили різні записи, цікавилися піснями, побутом і цілим укладом народного життя, записували етнографічні матеріали, читали по хатах українські книжки і т. ін." [368, с. 264]. За свідченням М. Байздренка, "враження було дуже міцне і... невтішне" [16, ч. 31, с. 3]. Відвідавши могилу Т. Шевченка, вони поклялися на все життя бути вірними його заповітам: "Через увесь день чулась якась невидима присутність між нами генія... Не можна й вимовити, слова задля того дуже слабі, яке дуже глибоке й вельми незвичайне вражіння лишив по собі на мене той день... Велика й незабутня могила генія міцно чарівно з'єднала нас любов'ю. Дух же Тарасів був між нами німим і невидимим свідком нашої присяги, що ніхто з нас не схибне в бік, не покине своєї матері України...", - писав по свіжих слідах І. Липа [647, с. 94]. Так з'явилась ідея Братства тарасівців - продовжувачів справи, думок і мрій великого Тараса.
На противагу аполітичним і організаційно аморфним українофільським громадам, тарасівці зосередили свої зусилля передусім на будівництві розгалуженої таємної організації та розробці її програми, передусім політичної. Тому з самого початку одним із основних напрямків діяльності тарасівців було створення місцевих відділень Братства у різних регіонах, насамперед на Лівобережжі. Тим самим вони поклали початок формуванню регіональних структур українського політичного руху. Швидко організувалася "громадка" в Харкові. Спочатку до неї входило 8 осіб: крім двох фундаторів (В. Боровик залишився в Полтаві, а М. Байздренко невдовзі виїхав у Дерпт), М. Яценко, О. Кривко, Д. Дробиш, О. Столбин, О. Бурлюк, І. Зозуля. Як писав І. Липа, "було ще немало готових і свідомих членів до вступу до Братства, але Тарасівці приймали до своєї організації дуже й дуже обережно..." [368, с. 266].
З харківською групою нерідко ототожнюють усе Братство. Насправді його гуртки існували щонайменше в 10 містах і містечках, у тому числі в Харкові, Полтаві, Лубнах, Чернігові, Ічні Борзнянського повіту Чернігівщини та Срібному Прилуцького повіту Полтавщини [37, с. 8; 212, т. 8, с. 3131; 622, с. 204]. Полтавський гурток був організований В. Боровиком, швидше за все, одразу по поверненні його до міста після проведення статистичних робіт - наприкінці 1891 р. Навесні 1893 р. гурток підтримував зв'язки з харківським осередком, після розгрому якого переїхали до Полтави і включилися в роботу Д. Дробиш, О. Столбин, М. Дмитрієв [16, ч. 32, с. 4; 368, с. 266]. Чернігівський гурток сформувався не пізніше 1893 р. Його засновником був В. Андрієвський, котрий раніше входив до складу драгоманівського гуртка в місцевій семінарії [663, с. 51], членами - В. Дейша (майбутня дружина М. Коцюбинського), Т. Шкуркіна та інші [404, с. 125, 187; 637, с. 71]. У Лубнах тарасівців очолював В. Шемет, який вступив до Братства в Києві. Деякі тарасівці працювали поодинці, як О. Кривко в Яреськах на Полтавщині, М. Дмитрієв у Сумах та ін.
Тарасівці першими з українських об'єднань залучили до свого складу селян. У гуртку, що склався з робітників філоксерної комісії у Бессарабії, були селяни з Полтавщини і Чернігівщини [317, с. 186]. В. Андрієвський організував відділення товариства (близько 30 чол.) у Рожнівці Борзнянського повіту на Чернігівщині (частина місцевих селян потрапила під вплив тарасівських ідей ще в Бессарабії) [316, с. 18; 637, с. 378]. До товариства належав, судячи з його діяльності й керівника, гурток селян с. Хомутець Миргородського повіту на Полтавщині, що збирався у О. Кривка [671, с. 99; 744]. Напевне, селяни переважали й у гуртках, що діяли в Ічні та Срібному.
Точних відомостей про внутрішню організацію Братства немає, тому її можна реконструювати лише гіпотетично, спираючись на уривчасті, не зовсім ясні дані джерел. Слід пам'ятати, що елементи організаційної структури Братства не утворювали чіткої ієрархічної системи і не були обов'язковими для кожного осередку. Можна припустити, що гуртки мали дво- чи триступеневу структуру. Існувало керівне ядро з кількох найбільш авторитетних і досвідчених членів, у тому числі керівників підгруп (якщо такі були), завідувача бібліотеки, скарбника тощо. У харківському гуртку бібліотекою завідували В. Степаненко й І. Антонович, скарбником був О. Столбин; якийсь час функції скарбника в Чернігові виконував М. Коцюбинський [316, с. 31