РОЗДІЛ 2
СТАНОВИЩЕ ДІВЧИНИ В КОНТЕКСТІ СПАДКОВОГО
ТА СІМЕЙНОГО ПРАВА
2.1. Вступні зауваги
Становище дівчини залежало від багатьох факторів, серед них – рівень
матеріального добробуту родини, наявність у ній братів, тривалість життя
батьків, в разі перебування дівчини в руках опікунів – наявність серед них
можливих претендентів на її майно, повнота дієздатності дівчини (яка чи не в
останню чергу обумовлювалася правом), врешті, переваги в симпатіях чи
антипатіях з боку близьких. Тож спробуємо проаналізувати не лише правові
підстави становища дівчини, а і простежити панівні тенденції шляхетського
соціуму в ставленні до неї. Передусім окреслимо ті моменти у ІІ ЛС, де дівчина
фіксується як суб’єкт права, або де вона б мала з’явитися як член родини, однак
її присутність ігнорується.
Для початку зауважимо меншу, порівняно з синами, залежність дівчини від змін у
статусі батька. Так розд. І, арт. 3 «О ображенье маестату господарского»
передбачав втрату честі і права на спадок синами зрадника, все майно якого
переходило до володаря (щоправда, аналогічна стаття ІІІ ЛС різниться від
припису ІІ ЛС: у відповідності з арт. 3 першого розділу малолітні сини, а також
дорослі, які могли засвідчити свою непричетність до зради, зберігали шляхетську
честь). В той же час доньки утримували «поштивість» і могли претендувати на
четверту частину материнських маєтків і віна, які залишалися при дружині
злочинця у випадку, якщо вона засвідчувала присягою свою непоінформованість
щодо планів і дій чоловіка. Доля інших трьох частин майна дружини зрадника ІІ
ЛС-том не регламентувалася. Найімовірніше, вони спадкувалися синами, як це і
зазначалося пізніше у ІІІ ЛС (розд. І, арт. 3). На користь цього припущення
свідчить і кількісний розподіл маєтності, який відповідав правовому розподілу
отчизни між дітьми: доньки могли претендувати лише на «виправу» з четвертої
частини батьківських маєтків, все інше переходило до рук синів (розд. ІІІ, арт.
14). Арт. 14 того ж розділу, декларуючи особисту відповідальність особи, серед
найближчих членів родини – батька, матері, дітей чоловічої статі, не згадує
доньок, які очевидно мають фіксуватися серед інших близьких родичів, що
окреслюються терміном «прирожоні»: «ани отецъ за сына, ани сынъ за отца, кромъ
ображенья маестату нашого, яко вышей около того естъ описано, ани жона за мужа,
ани мужъ за жону, такъ теж братъ за брата, и жадный прирожоный (виділення тут і
далі мої – Н.С.)… нихто ни за чій выступъ учынокъ, толко кождый самъ за свой
выступъ маетъ терпіти и каранъ быти». Лише у ІІІ ЛС (розд. І, арт. 18)
фіксується дочка в якості члена родини: «ани жона за мужа, ани муж за жону, так
теж брат за брата, отец и матка за дочку, дочка за матку або отца, сестра за
сестру».
Таке дещо відсторонене становище доньки в батьківській родині може пояснюватися
тимчасовістю її перебування там, що завершувалося переходом дівчини внаслідок
заміжжя в родину чоловіка. При цьому соціальний статус чоловіка значною мірою
опосередковував становище жінки. Так у випадку одруження шляхтича з
нешляхтянкою, дружина і діти, народжені в цьому шлюбі, вважалися за шляхтичів,
тобто чоловік «ошляхетнював» дружину. Однак така жінка втрачала статус
шляхтянки в разі повторного заміжжя з чоловіком «простого» стану: «въ таковомъ
стане быти маеть яко мужъ ее, за кимъ въ тотъ часъ будеть» (розд. ІІІ, арт. 16,
в ІІІ ЛС – розд. ІІІ, арт. 20). Проте жінка-шляхтянка, виходячи заміж за
чоловіка простого стану, позбавляючись права успадковувати нерухомість по
батьку і матері, все ж не втрачала особистого шляхетства. Тобто, приналежність
жінки до вищого соціального стану за фактом народження не залежало від змін у
її громадянському стані.
Втім, непоширення на дружину відповідальності за політичні злочини чоловіка, а
на дочок – за злочини батька, можливо, було одним з елементів комплексу
правових приписів по охороні жінки як «генофонду», серед яких – подвійне
відшкодування за поранення, побої, образу, пограбування і вбивство жінки у
порівнянні з аналогічними злочинами, здійсненими по відношенню до чоловіка [33;
71].
Передача спадкової частини батьківської маєтності дочці, «виправи»,
пов‘язувалася з моментом виходу її заміж. Сам термін «виправа» і похідна від
нього «виправити», вказує на момент виходу дівчини з лона батьківської родини.
Незаміжня дочка, як і дорослі сини (незалежно від їхнього сімейного стану), не
могли претендувати за життя батька на отчизну. Маєтки, успадковані ж
неповнолітніми дітьми по матері переходили у тимчасове користування батька і
передавалися «сыну дорослому и дівці замужъ ее выдавши» (розд. ІІІ, арт.
32).Повнолітня дівчина, тобто така, якій виповнилося п’ятнадцять років (розд.
І, арт. 38), отримувала у володіння отчизну лише у випадку недобросовісної
опіки над нею і маєтністю її близьких по смерті батьків: «естли бы учтиве
ховати не хотели». В цьому разі дівці до рук передавалася частина маєтності (що
відповідала величині виправи), яка мала перебувати в її володінні до часу
заміжжя під контролем опікуна, наданого через суд: «...таковые девки могутъ на
части своей, съ которое имъ выправа маетъ быти, сами седети подъ справою
опекуна отъ вряду имъ приданого до того часу, поколъ замужъ пойдут» (розд. V,
арт. 8). Якщо в родині були відсутні сини, повноправними спадкоємицями отчизних
маєтків виступали доньки. Однак час передачі маєтків до їхніх рук правом не
обумовлювався, хоч логічно можна припустити, що і в цьому разі момент передачі
збігався з заміжжям дівчини. Так, серед можливих власників нерухомості, на яких
покладався обов’язок військової повинності
- Київ+380960830922