РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ СЮЖЕТОБУДОВИ ПРОЗИ В. ВИННИЧЕНКА
Сюжет - основа структури літературного твору, генератор її динаміки. Це - спосіб втілення художньої дії - доцільного розгортання елементів змістовної форми, підпорядкованих естетичній меті. Сюжет є специфічною формою освоєння життєвого матеріалу в образно-чуттєвій свідомості митця. Рух образної думки, зумовлений стильовою й дискурсивною своєрідністю доби, автора й окремих творів, підпорядковує собі елементи різних рівнів художньої структури, зокрема систему подій, розповідь, деталі. Предметом аналізу в цьому розділі є аспект сюжетної дії, пов`язаний з художньо оформленим рухом подій. Носієм останніх є фабула - "розвиток дії в хронологічній чи причиново-наслідковій зумовленості" [73, 134]. Фабула належить до змістової площини тексту, її природа не образна, а раціонально-конструктивна. Це - теоретична схема, реконструкція ланцюга подій і змін читачем. Натомість сюжет - втілене автором буття художньої форми, естетична реальність, у якій розгортання подій постає як система зображально-виражальних засобів, що втілюють рух художнього цілого в його конкретному стильовому вираженні. "Ми називаємо сюжетом дію твору в її повноті" (В. Кожинов) [90, 422], натомість "фабулою необхідно вважати ... "систему всіх подій"" [101, 110]. Як вказує А. Ткаченко, "сюжет ... можна більше пов`язувати з формою твору. Тобто, з тим, як саме розгортається в художньому часопросторі ... фабульна основа чи основи... Отже, між сюжетом і фабулою - взаємозалежність і співвідносність означника/означуваного" [152, 171].
Термінологічний екскурс зроблено нами через неусталеність практичного вживання згаданих понять.
Зміни в жанровій системі української модерної прози на межі ХІХ - ХХ ст. пов`язані з активізацією сюжетності як моделювальної структури на відміну від фабульної репродукції соціально-комунікативного досвіду спільноти, омовлення схеми "долі", "закону історичного руху" в прозі другої половини ХІХ ст. Український модернізм опрацьовує внутрішній сюжет як розгортання одержимості свідомості соціальним міфом ("Fata morgana" М. Коцюбинського), створює авторську проекцію модернізованого культурного міфу ("Земля" О. Кобилянської), трансформує фольклорні й міфологічні схеми як принцип бачення дії ("В неділю рано зілля копала..." О. Кобилянської, "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського). Індивідуальне авторське моделювання сюжету як форми структурування віталістичної, психоаналітичної, гендерної проблематики здійснюється через імпресіоністичну фіксацію індивідуального досвіду, який ламає заангажовану фабульну схему. Спонтанний рух чуттєвості протиставлено розгортанню соціальної фабули. В новелістиці помітне тяжіння до побудови композиційних структур як моделей ідеального, естетизованого хронотопу та сюжетного випробування його буттєвої ваги. Такими топосами постають, наприклад, гармонізований архетипальним сприйманням хронотоп природи, гуманізованої комунікації, мистецької творчості. Сюжет розгортається як історія становлення, випробування і взаємодії різних типів культуризації персонажем власного існування через естетичний гнозис, валоризацію фабульного переживання, реакцію героя на свідомісну подію спонтанного трансцендування власної фабульної ролі ("Невідомий" М. Коцюбинського). Набуття й відстоювання культурних визначень особи постає як драма сублімації вітального, модель новітнього гендерного конфлікту - антитези пасіонарного пориву й влади соціальної структури, авторитарного дискурсу, драми індивідуальної самості й комунікації ("За ситуаціями" О. Кобилянської). Проблема співвідношення сутності й існування через комунікативний акт набуває значення сюжетотвірного конфлікту, який детермінує глибинну екзистенційну семантику перебігу фабули ("Сон" М. Коцюбинського). Фабульні події перетворюються на стимул психоаналітичної роботи персонажа ("Persona grata" М. Коцюбинського, "Страшна помилка" О. Плюща).
Еволюція сюжетобудови Винниченкової прози 1900 - 1910-х рр. відображає складні жанрово-стильові пошуки митця. Повісті й оповідання початку 1900-х рр. зорієнтовані значною мірою на естетичні засади класичного реалізму.
Структура повісті "Краса і сила" (1902) відображає не лише прагнення молодого автора до художньої розробки складних морально-психологічних колізій, а й настанову на відтворення специфічної атмосфери побутових взаємин провінційного містечка Сонгорода. До твору вводяться розлогі діалоги, що конкретизують "людське середовище" розвитку любовного конфлікту, але не впливають на його перебіг, не відображаються в думках і вчинках персонажів. Такими є картина сонгородського ярмарку з епізодом продажу коняки й арештантські розмови. Ці епізоди зорієнтовані виключно на відображення побутових ситуацій, вони є тлом для розгортання фабули, ключових сюжетних подій. Призвідця подій - Андрій - не бере участі у згаданих діалогах і не реагує на них навіть подумки. Лише авторське панорамне бачення приєднує ці сценки до розвитку сюжету. Предметний світ, обставини дії не стають мотивованими засобами характеристики героя, частиною його психологічного єства. Залюбленому в колоритне реалістичне побутописання автору, щонайбільше, у такий спосіб вдається виразити, нав`язати свідомості читача контраст "тихого Сонгорода" й неординарної особистості Андрія. Але цей контраст виглядає штучним, бо не визначає розвитку основного сюжету.
До цих принципів сюжетобудови близькими є твори, що за своїми жанровими ознаками подібні до нарисів, натуралістичних замальовок фактів соціального життя. Вони позначені специфічною розкутістю й "незробленістю" форми, яка покликана відбивати стихійний плин життєвих явищ з майже кінематографічною фіксацією цього руху. До таких творів належать "нарис" "
- Київ+380960830922