РОЗДІЛ 2
ПРАВОВІ ЗАСАДИ СТАТУСУ ПОСАДОВИХ ТА СЛУЖБОВИХ ОСІБ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
2.1. Правове становище особи – основа статусу державного службовця, службової
та посадової особи органів внутрішніх справ.
Загальновизнаним є підхід, коли правовий статус особи розкривається через
систему прав, свобод і обов’язків, що знайшли юридичне закріплення в нормах
права, які визначають політико-правове становище особи в суспільстві та
державі. З такої точки зору правовий статус особи в державі характеризується
такими основними рисами:
права, свободи та обов’язки, що складають правовий статус, є рівними, кожна
особа (у межах свого статусу) має однакову юридичну можливість скористатися
наданими їй правами і виконати покладені на неї обов’язки;
права, свободи та обов’язки, закріплені в правових нормах, охороняються
державою, їхня реалізація забезпечується як державою, так і громадянами;
права, свободи та обов’язки гарантовані в інтересах суспільства і держави,
кожної особи окремо;
права, свободи й обов’язки особи виступають як єдина система, яка постійно
розширює і поглиблює свій внутрішній зміст відповідно до цивілізації суспільних
відносин;
права, свободи та обов’язки на всіх етапах існування держави є необхідною
умовою і передумовою всебічного і гармонійного розвитку особи, виражають
природу держави;
права, свободи й обов’язки, які входять до правового статусу особи,
характеризуються єдністю, що виявляється в їх соціально-економічному
призначенні[125,121-128].
Правовий статус у вітчизняному правознавстві обґрунтовано вважається
категорією, яка має непересічну цінність, тому що відображає та закріплює те
високе становище і значення, яке особа займає в демократичному правовому
суспільстві, є однією із центральних категорій сучасної теорії держави і права.
Основою правового статусу особи є конституційний статус, де права, свободи та
обов’язки в сукупності утворюють єдиний, цілісний внутрішньо узгоджений і
цілеспрямований комплекс, якому притаманні системні характеристики[126].
У юридичній літературі існує декілька підходів до визначення правового статусу
особи. Є.А. Лукашова обмежує поняття правового статусу виключно категоріями
прав та обов’язків, які дозволять чітко окреслити його структуру.
Конструктивною є вказівка авторки на соціальний аспект визначення правового
статусу, що може бути досягнуто тільки виходом за межі обумовлених юридичних
категорій, за допомогою встановлення зв’язку прав і обов’язків особи із
соціальною діяльністю людей. Є цілком справедливим також судження, що проблема
правового статусу, як і вся проблема особи, повинна бути пов'язана із
соціальною активністю людини[127,28-45]. У соціальній активності особистості
реалізується її правовий статус, ця активність є показником того, наскільки
реальні права, закріплені за особою.
Деякі автори вважають, що права й обов'язки – це лише ядро правового статусу,
його головний елемент, що до його складу входять і інші елементи. Разом із
системою прав і обов'язків до правового статусу включають: громадянство,
загальну правоздатність, гарантії, законні інтереси, юридичну відповідальність
та ін. Так, О.І. Лєпьошкін до складу правового статусу включає юридичні
гарантії[128,3-11], Л.Д. Воєводін – громадянство, правоздатність і
політико-правові принципи, загальну доступність прав та обов'язків,
рівноправність і гуманізм[129,42-50], М.І. Матузов - загальну статутну
відповідальність громадян перед державою і суспільством[130,239].
Відмічається, що правовий статус громадянина не може бути елементом, який
встановлюється раз і назавжди, він змінюється, та зміцнюється разом із
розвитком суспільства і держави, наповнюється новим, більш глибоким і широким
змістом, збагачується додатковими рисами, ознаками. М.І. Матузов пропонує
розрізняти правовий статус: загальний (для всіх громадян), спеціальний
(родовий) статус певних груп громадян (робітників, військовослужбовців,
пенсіонерів і т.п.), та індивідуальний (приватний) статус конкретних осіб.
Правовий статус конкретних осіб з усіма його індивідуальними особливостями - це
приватний, особливий статус. Загальний правовий статус у співвідношенні з
індивідуальним М.І. Матузов розглядає як статус базовий. Індивідуальних
статусів, відзначає автор, рівно стільки, скільки громадян, вони
характеризуються розбіжностями, відмінностями, як і самі люди - їхні
носії[130,239].
В.О. Патюлін до правового статусу особистості включає громадянство та загальну
правоздатність, основні права й обов'язки (у тому числі конституційні), якими
володіють усі громадяни, а також конституційно закріплений принцип рівноправ’я.
Слід також відзначити, що спеціальний правовий статус він називає правовим
модусом[131,220-221]. Вказує автор і на те, що загальний статус статичний, а
тому, не може бути зміненим без згоди держави, тоді як індивідуальні статуси
навпаки рухливі, динамічні, можуть змінюватися за бажанням самих суб’єктів або
через те, що в їх трудовій і суспільній діяльності відбувається перерва. Крім
того, В.О. Патюлін підкреслює, що індивідуальні статуси не в усьому можуть
змінюватися за бажанням самих суб’єктів. Їх склад детермінується в бік
інтересів більш високого соціального рівня аж до кінцевих інтересів товариства.
Тимчасові зміни в правовому статусі особи можуть бути викликані подіями, що
пов’язані з різноманітними надзвичайними процесами, які відбуваються як у самій
країні, так і за її межами.
До структури правового статусу вказаний автор включає:
а) громадянство, як політико-правову основу статусу особи;
б) передбачену в Конституц
- Київ+380960830922