РОЗДІЛ 2
ФАУНОНАЗВИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЕТНОМОВНІЙ
КАРТИНІ СВІТУ
Світогляд народу, його уявлення про людину та довкілля відбито в усіх культурних надбаннях народу, як духовних, так і матеріальних, проте ніде вони не виражаються з такою силою, наївно-довірливо, як в усній народній творчості. Останнім часом помітно пожвавилося дослідження мови й поетики фольклорних творів різних жанрів, однак стилістика української народної приповідки, пісні та казки ще не дістала свого всебічного та глибокого опису. Фольклорні тексти мають багато специфічних ознак, серед них - наявність цілої системи художньо-зображальних засобів, вироблених народом і закріплених у традиції. Скажімо, як епічне оповідання казка характеризується специфічними жанровими особливостями. У живому фольклорному процесі вона сформувалася як твір усний, має своєрідні сюжет і стиль. Сюжети завжди викінчені, ідея торжества добра над злом утверджується оптимістичними за змістом кінцівками, що найчастіше висловлені традиційними формулами: "І я там був, мед-вино пив, по бороді текло, а в рот не попало", "Ось вам казка, а мені бубликів в'язка" тощо. Ці формули певною мірою є свідченням жанрової ознаки казки - настанови на вигадку і розважальність, що серед інших виконує і дидактичну функцію.
Сьогодні пісня, казка і прислів'я стали предметом дослідження педагогів, психологів як народні джерела виховання моральних принципів людини, її творчого кругозору. Фольклорні традиції народу мають глибоке філософське й моральне коріння, отже знати й берегти її дуже важливо для кожного, хто звертається до них як до одвічного творчого джерела.
2.1. Зоосвіт в етнокультурі українства. Тотемізм
Як відомо, словниковий склад мови не є механічною сумою ізольованих одне від одного в лексико-семантичному відношенні мовних одиниць. Питання про лексико-семантичне входження слів у різноманітні лексико-семантичні групи або ряди вже ставилися в лінгвістичній літературі. Ф.П.Філін зазначає, що положення про словниковий склад мови як про систему різних лексико-семантичних груп (або рядів, розрядів) слів нині є поширеним, якщо не загальновизнаним. Однак під цими групами переважно розуміють зовсім різні явища: поєднання слів на основі спільності граматико-семантичних значень, спільності значень словотвірних засобів і т.д., що не є прямим об'єктом власне лексикології, хоч і відіграє важливу роль у лексикологічних дослідженнях [332, 523].
Лексико-семантичні групи слів є поєднанням на певній основі двох, декількох чи багатьох слів за їхнім лексичним значенням. Залишаються невизначеними межі між тематичними класами та лексико-семантичними групами слів. У практиці лексикологічних досліджень, коли вивчається не окреме слово, а сукупність багатьох слів, словниковий матеріал з різних причин класифікується переважно за змістом позначуваних ними понять або ж за темами чи сферами застосування. Класифікувати лексику за тематичними ознаками можна з різною метою, що й буде спричиняти зміни в складі кожної з них майже незалежно від лексико-семантичних зв'язків слів. Наприклад, можна виділити в окремий тематичний клас як власне риби, так і ширший клас жаберних тварин, куди, крім риб, входять раки, молюски, земноводні в початковому періоді їхнього розвитку.
Спільне між тематичними класами та лексико-семантичними групами слів є те, що ті й ті виражають пізнану об'єктивну дійсність. Будь-яка лексико-семантична група слів уходить в те чи інше тематичне поєднання слів, є її складником. Від тематичних поєднань лексико-семантичні групи відрізняються семантичною взаємозалежністю слів, що до них уходять. Дослідження лексико-семантичних груп, їхнього історичного розвитку відіграє важливу роль для лексикології в багатьох відношеннях.
Об'єктом цього наукового спостереження є лише один фрагмент із багатої палітри лексичних виражальних засобів фольклору - фауноназви. Група, до якої входять назви тварин, є чи не найбільшою з-посеред усіх інших. Це зрозуміло, оскільки людина сама є часткою природи й споконвіку перебувала у якнайтіснішому контакті з довкіллям, зокрема й тваринами. "Первісна людина жила часто по лісах, і постійно мала тісну стичність зо звіриною. Власне довкільна звірина найбільше не давала людині спокою і змушувала її думати про себе", - писав І.І.Огієнко (митрополит Іларіон) у своїй історично-релігійній монографії [124, 64]. Основним заняттям людей стало добування їжі, тому головними видами їхньої трудової діяльності протягом віків було хліборобство, полювання, трохи згодом скотарство.
Територія кожного народу має свої природні особливості й певною мірою впливає на формування національного характеру. Провідними галузями господарства українців були хліборобство і тваринництво, зокрема скотарство, вівчарство, свинарство, конярство, козівництво, кролівництво, птахівництво, рибальство та ін. Хведір Вовк зазначає, що племена, які заселяли Україну за глибокої старовини, залишили на своїх селищах та на дні своїх примітивних землянок чималу кількість слідів свого мисливського існування [69, 40]. Уламки кісток на палеолітичних стоянках свідчать про те, що найдавніше населення нашої країни годувалося ще м'ясом мамонта та носорога, забивали мускусних биків, диких коней, первісних биків, північних оленів, полярних зайців тощо. Населення епохи неоліту вже не застало більшості цих тварин, що вимерли або переселилися на далеку північ; на його частку припали вже зубри, лосі, благородні олені, коні, бобри, дикі кабани, ведмеді, рисі тощо. З'являються свійські тварини: бики, вівці, кози, кури та ін. Згодом звірячі шкури стали знаряддям обміну, ними виплачували й податки (останнім пережитком такого "ясака" в Україні був обов'язок запорожців ще в ХVІІІ ст. постачати до найвищого двору "дичину, звірину і птаство"). Провідною галуззю господарства наших предків у ІІ тис. до н.е. стало скотарство.
Поступово другою за значенням галуззю тваринництва в Україні після скотарства стає свинарство. Вживання в їжу свинини відоме в Укр