РОЗДІЛ 2
ЗАСТАВА ЯК ЗАПОБІЖНИЙ ЗАХІД
У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
2.1. Поняття застави як запобіжного заходу
Відповідно до Закону України від 20 листопада 1996 р. "Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України" у систему діючих запобіжних заходів, передбачених ст.149 КПК України, введена застава [23]69. Внесення цього доповнення до закону було ініційовано Верховним Судом України з метою ліквідувати суттєвий розрив у системі запобіжних заходів, запровадити певну альтернативу запобіжному заходу у вигляді тримання під вартою [96]70.
Як відзначив свого часу Ю.Д.Лівшиц, один з дослідників проблем застосування запобіжних заходів, застава з давніх часів існувала не лише в цивільному, але й в кримінальному процесі. В епоху існування майнової відповідальності особи за делікти застава, а також майнова порука, застосовувались порівняно з іншими запобіжними заходами найчастіше. У подальшому, коли майнову відповідальність змінила особиста, ці запобіжні заходи зовсім втратили своє значення. У період панування інквізиційного процесу, де покарання за своїм характером було особистим, а по суті - індивідуально фізичною розправою, домінуючим запобіжним заходом став арешт. Згодом, у період промислового капіталізму, були поновлені такі запобіжні заходи, як застава та майнова порука [71]71.
Існувала застава як запобіжний захід та широко запроваджувалась в колишній Російській імперії на підставі Статуту кримінального судочинства 1864 р (ст.ст. 78, 79)., а в колишньому СРСР застава знаходила своє застосування лише в період НЕПу [73]72.
Кримінально-Процесуальним кодексом УРСР в редакції 1927 р. передбачалась можливість застосування запобіжних заходів з тим, щоб обвинувачений не ухилився від слідства і суду. Відповідно до ст.142 цього кодексу видами запобіжних заходів були:
1) підписка про невиїзд;
2) порука особиста й майнова;
3) порука професійних і інших громадських організацій;
4) зарука;
5) домовий арешт;
6) ув'язнення.
Зі змісту ст.151 цієї вітчизняної пам'ятки права вбачається, що зарука була фактично заставою. Так, в ст. 151, 152, 153, 154 цього Кодексу встановлювалось, що "зарука це є гроші або інше майно, що його кладе в депозит суду саме винувачений або інша особа, або група осіб чи організація на забезпечення стання винуваченого до слідства або на суд".
Суму заруки мав визначити слідчий орган чи суд з врахуванням ваги вини, ваги доказів, що є в справі, майнового стану поручника або заручника та інших обставин справи. Про прийняття поруки чи заруки складався відповідний протокол, який підписувався поручником чи заручником, копія протоколу видавалась цим особам. Передбачалось, що в разі втечі обвинуваченого чи ухилення від слідства і суду, покладена зарука зверталась в доход Української Республіки [57]73.
З відмовою від економічних методів господарювання та широкої демократії, з проникненням у всі сфери економічного та громадського життя адміністративно-бюрократичного режиму з притаманними йому методами тиску та примусу, економічні гарантії забезпечення належної поведінки учасників кримінального процесу почали вилучатись як з практики розслідування, прокурорського нагляду і судового розгляду, так й зі сфери кримінально-процесуального законодавства. Так, статтею 10 Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік 1924 року передбачалась заборона використовувати заставу замість тримання під вартою [115]74. Обґрунтовуючи такий підхід до застосування застави, М.А.Чельцов послався на відсутність у радянському суспільстві тієї соціальної групи, до представників якої може застосовуватись застава і майнова порука [138]75.
При обговоренні проектів кримінально-процесуальних кодексів в 1958-1961р.р., як відзначав Ю.Д.Лівшиц, вносились пропозиції про виключення застави, як і майнової поруки, з переліку запобіжних заходів, оскільки вони не знаходили застосування на практиці, тобто були мертвими нормами закону, а це давало підстави негативно відноситись до даних запобіжних заходів [71]76.
Внаслідок негативного ставлення як практичних працівників, так і науковців до заходів, які ґрунтуються на матеріальному забезпеченні явки обвинуваченого чи підсудного, застава як запобіжний захід була вилучена майже зі всіх кримінально-процесуальних кодексів колишніх союзних республік, в тому числі й Української РСР. Лише КПК РРФСР та Таджицької РСР зберегли заставу, але вона на практиці застосовувалась вкрай обмежено [76]77.
Багатьма авторами висловлювалось негативне ставлення до застави. Так, В.М.Корнуков, погоджуючись з думкою практичних працівників щодо неефективності застави та необхідності її виключення з законодавства, обґрунтував свою позицію тим, що застава як запобіжний захід неприйнятна з позицій досягнутих соціальних та економічних перетворень. Водночас автор визнав, що працівники органів слідства та дізнання, які опитувались при проведенні відповідного дослідження, заставу не застосовували, а отже конкретних даних, що давали б підставу говорити про реальну неефективність цього запобіжного заходу наведено не було [61]78.
Аналогічну думку висловлював З.З.Зінатуллін, зазначаючи, що застава є низько ефективним заходом, оскільки сума застави, на його погляд далеко не гарантує від можливої неналежної поведінки обвинуваченого на період слідства та суду [53]79.
Проте, у чинному законодавстві країн Західної Європи та США застава, як і майнова порука, є найбільш ефективними та частіше за інші запобіжні заходи застосовуються в судочинстві, оскільки виконують покладені на них функції та забезпечують інтереси як кримінального процесу, так і обвинувачених, підсудних [83]80. Застава, поручительство (або "бейл") відомі в США і Англії, виступаючи альтернативою взяттю під варту. Якщо "бейл" встановлюється в суді і немає можливості задовольнити його умови підозрюваним або обвинуваченим, то вони можуть звернутися з письмовою заявою про зниження ставки "бейла", яку суд пови