РОЗДІЛ 2
ЗАВДАННЯ ТА ПРИНЦИПИ ТЛУМАЧЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ
2. 1. Завдання тлумачення міжнародних договорів
Як ми вже відзначили, тлумачення міжнародних договорів є важливим і необхідним елементом процесу реалізації міжнародних угод, у тому числі їх застосування. Перед тим, як застосовувати ту чи іншу постанову міжнародної угоди, необхідно її з'ясувати, встановити її зміст, а інколи, коли є певні розбіжності у розумінні положень норми суб'єктами правозастосовчої діяльності - то і роз'яснити її. "Не з'ясувавши змісту норми, не можна її застосовувати ",- писав Н.М. Коркунов [45,С.347]. При цьому для інтерпретатора важливим є встановлення мети, завдання тлумачення. Загалом метою тлумачення є визначення того, що творці даного договору сформулювали у його положеннях, і застосування результатів тлумачення до конкретних фактів. Крім того метою тлумачення є забезпечення охорони норм міжнародної угоди від їх порушень. Для більш повного розкриття природи тлумачення, слід визначитися із тими завданнями, які ставить перед собою інтерпретатор. Встановлення мети, завдань тлумачення міжнародної угоди має не лише певне теоретичне значення. Така необхідність визначення завдання тлумачення міжнародних договорів пов'язана також з певним практичним аспектом інтерпретаційної діяльності, а саме з тим, який метод або спосіб тлумачення слід обирати для з'ясування значення положень, постанов міжнародного договору, а також які засоби25), матеріали будуть використовуватися у процесі цієї діяльності.
Традиційно, з огляду на завдання тлумачення і вибору матеріалів (засобів) для цієї мети, у теорії міжнародного права виділяють три школи:
* суб'єктивісти (школа початкових намірів);
* об'єктивісти або текстуалісти;
* функціоналісти (телеологи), до яких можна віднести так звану дедуктивну школу або еволюційну школу [105, С.78-80].
Суб'єктивісти.
На думку суб'єктивістів(Лаутерпахт?89,С.27?, Жокл?89,С.27?, Акціолі?145,С.493?), завдання тлумачення полягає у з'ясуванні намірів суб'єктів, їх загальної волі, при чому тієї волі, що була зафіксована у момент створення норми. Звідси випливає, що об'єктом тлумачення є початкова воля сторін. Визначимо, на чому грунтуються такі твердження. Перед усім в основу зазначеної точки зору покладена теорія юридичного волюнтаризму( і її наслідок - юридичний позитивізм), у відповідності до якої норма права - це результат волі.
Загальновідомо, що кожен міжнародно-правовий договір обслуговує передусім інтереси певної групи держав, які є сторонами даної угоди. Держави укладають міжнародну угоду для реалізації певного завдання, для урегулювання певного кола питань. Для того, щоб міжнародний договір відігравав позитивну роль, необхідно, щоб він був застосований так, як цього бажали договірні сторони. Таким чином, тлумачення, оскільки воно розраховане на встановлення змісту договору і його повну реалізацію, може принести користь лише у тому випадку, якщо воно ставить на меті встановлення загальної волі сторін26), які домовилися, їх дійсних намірів. Слід зазначити, що поняття "загальна воля сторін" по-різному тлумачиться у літературі, присвяченій темі, що розглядається. Деякі вчені під волею сторін розуміють волю держав [140, С.376]. Дана точка зору базується на констатації того факту, що лише держави є сторонами міжнародного права і тому саме їх воля, а не воля фізичних і юридичних осіб відображена у міжнародному договорі?267,С.565?.
Інша група вчених під загальною волею, наміром сторін, розуміє волю тих, хто від імені держави укладав міжнародно-правовий договір. Тлумачення тексту повинно бути направлене на те, щоб розкрити наміри автора або авторів акту, писав М. Жокл [140, С.376]. Він одночасно вказував, що різними є цілі при тлумаченні договору-правочину (угоди), договору-правоустановчого і договору-закону.
Дана точка зору, на нашу думку, є досить цікавою. Концепція поділу договорів на договори-закони і договори-контракти була розроблена ще у другій половині XIX ст. у роботах Бергбома і Трипеля [117,С.76-78]. Різниця в тлумаченні цих двох видів договорів, полягає в тому, що у першому випадку -при тлумаченні головна увага надається узгодженій "волі" сторін; у другому - вирішальне значення має текст та наступна практика держав.
Ця точка зору знайшла розвиток у роботах багатьох інших вчених XIX-XX століть і відображала погляди навіяні в значній мірі цивілістичними концепціями такого поділу договорів [59, С.271]. Слід зауважити, що поділ на договори-контракти та договори-закони є одним із найбільш спірних у теорії і практиці міжнародного права, оскільки відсутнє правове підґруннтя такого поділу, а також не можливо точно встановити різницю між такими договорами (один і той самий договір може мати змішаний характер). Не дивлячись на це, професор Гугенхайм М.П., висловлюючись з приводу різниці між такими договорами, писав, що різниця між договорами-законами і договорами-контрактами "не має значення ". "Різниця стосується лише змісту, і в значній мірі, тлумачення, але не юридичної природи міжнародної конвенції" [207,С.130; 259,С.215]. При тлумаченні договору-правочину (угоди) важливим є з'ясування наміру сторін; а при тлумаченні договору-закону завдання полягає у встановленні інтересів спільноти держав в цілому27). Слід зауважити, що на сучасному етапі спостерігається активне повернення до врахування особливостей договорів-контрактів та договорів-законів під час тлумачення. Для тлумачення договорів-контрактів найбільш прийнятним є застосування суб'єктивістського підходу. В той час як для договорів-законів (наприклад, гуманітарного характеру, або установчих договорів міжнародних організацій) - властивим є застосування об'єктивістського або функціонального і навіть еволюційного підходу (мова про них піде нижче).
Але звернемося знову до характеристики волі, а точніше того, що розуміли під волею представники суб'єктивістського підходу. М. Соренсен, говорячи про встановле