Розділ 2
Боротьба учителів і учнівської молоді проти панівного режиму в другій половині 1907 р.
2.1. Антиурядовий рух учителів
Революція 1905 - 1907 рр. внесла суттєві зміни в становище народної освіти. Насамперед, збільшувалась кількість початкових шкіл різних відомств та учнів у них. На початок 1915 р. в Україні нараховувалось 21104 початкових шкіл, в яких навчалось 1,5 млн. учнів і працювало понад 35 тис. народних учителів.
Розширювалась мережа середніх навчальних закладів. На 1914/15 навчальний рік кількість чоловічих гімназій в Україні збільшилась до 117 (36817 учнів), жіночих - 232 (60292 учениці), реальний училищ - 42 (12187 реалістів), комерційних училищ - 63 (19639 учнів) [203, с. 45, 57]. Таким чином, тільки в цих навчальних середніх закладах навчалось майже 128935 учнів. Крім того, існували ще 11духовних семінарій, 11 єпархіальних училищ, учительські семінарії. З урахуванням їх вихованців загальна кількість учнівської молоді України на початок Першої світової війни перевищувала понад 130 тис. осіб, що становило собою досить значну суспільну силу. учні старших класів середніх навчальних закладів мали по 16 - 19, а то і більше років [188, с. 16.]. Це була учнівська молодь, яка за тодішнім законодавством вже персонально відповідала за свої вчинки і могла бути притягнута до адміністративної чи судової відповідальності.
Боротьба прогресивних сил суспільства, у тому числі й вчителів і шкільної молоді, за свої права дала практичні результати. Зокрема, царизм рядом своїх указів і циркулярів послабив поліцейсько-бюрократичний режим внутрішнього життя середніх навчальних закладів, удосконалив навчальні програми. Були відмінені обов'язкові раніше при вступі до навчальних закладів витяги з журналів про поведінку учнів. Розширювались права педагогічних рад навчальних закладів, послаблювались жорсткі обмежувальні правила при формуванні шкільних бібліотек [209, с. 100 - 102.].
Вчителі перебували під невсипним наглядом різних наглядачів. За ними пильно стежили шкільне начальство, часто законовчителі й священики, сільські старости, силові відомства і, звичайно, добровільні донощики з числа захисників панівного режиму. Часто досить було народному вчителю вийти у своїй навчальній роботі за межі встановленої Міністерством освіти програми, як на нього сипались доноси у різні інстанції, що супроводжувались відповідними покараннями. Серед них досить часто вживались звільнення з роботи, переведення з однієї школи до іншої, причому інколи по кілька разів на рік. Зрозуміло, що за таких умов ні про яку нормальну роботу вчителя не могло бути й мови, а тим більше його ближче знайомство з батьками учнів і з тим середовищем, у якому йому доводилось працювати.
Матеріальне становище переважної більшості вчителів, особливо сільських, було досить тяжким. Їх заробітна плата була досить низькою і не дозволяла покрити витрати на найнеобхідніші життєві потреби. Більшість з них не мала власного житла і мусила тулитись або в пришкільних квартирах, або в непристосованих приміщеннях. Досить часто селяни, знаючи про злиденність наставників своїх дітей, просто підгодовували їх своїми нехитрими харчами.
Адміністративні органи влади будь-що намагались ізолювати вчителів від опозиційного суспільно-політичного життя і насамперед друкованих органів політичних партій. За користування і переховування видань нелегальних політичних партій вчителеві загрожувало притягнення до судової відповідальності. Навіть дозволені цензурою легальні видання демократичного чи національного спрямування викликали у шкільного начальства підозру і не допускались до школи, а то й прямо заборонялись. Серед таких видань називались "Хлібороб", "Слово", "Рада" та ряд інших. Типовий приклад переслідування вчителів за користування ними навела в одному з своїх номерів газета "Рада" за 1907 р.: "один з тутешніх вчителів схожий на вкраїнця. Як стали йому дорікати, що він вкраїнець, а не виписує "Ради", то як би ви думаєте він одвітив? Нате Вам, каже, гроші на виписку, та тільки Бога ради, щоб вона до мене не приходила, бо тоді мені не вчителювати" [182].
Під впливом тяжкого матеріального і соціального становища частина учителів була вороже налаштована до уряду, панівної політичної системи і готовою до боротьби за її зміну.
У ході революції 1905 - 1907 рр. національно-патріотичні сили України добились значних успіхів. Під їх тиском царський уряд мусив відмінити дію Емського указу 1876 р., що дало можливість відродитись українським пресі, літературі, театру. У ряді університетів і семінарій, на літніх учительських педагогічних курсах почалось читання українознавчих дисциплін, які викликали значну зацікавленість аудиторій. У Харківському університеті їх вели професор Сумцов, у Київському - Лобода, Одеському - приват-доцент О.Грушевський [225, с. 58]. Спираючись на настрої вчителів, селян і прогресивну педагогіку, подільський єпископ Парфеній добився згоди Синоду на використання в початкових школах Поділля української мови. Дозвіл на це було отримано 12 жовтня 1907 р., але відмова у фінансуванні цієї справи, спротив властей стали непереборною перешкодою на шляху її повної реалізації. Помітні успіхи національних сил у боротьбі з царизмом зумовили і позитивні зміни в національній свідомості учительської, студентської та учнівської молоді, а також представників інших соціальних кіл населення. Національні проблеми України перетворюються зі справи вузького кола інтелектуалів у загальнонародну справу.
У другій половині 1907 р. рупором національних сил у боротьбі за народну школу і освіту виступає українська преса. Найпомітніше місце посідали газети УСДРП і УДРП "Слово" і "Рада", які друкували на своїх шпальтах статті з засудженням русифікаторської політики царизму через школу і з вимогами її українізації. Зокрема, у листопаді 1907 р. газета "Рада" помістила статтю вчителя В.Кушнеренка, в якій, зокрема, писалось, що "сучасна російська школа не дає нічого того українській молоді, що їй так потрібно для того, щоб бути корисним чл
- Київ+380960830922