РОЗДІЛ 2
Історичні шляхи Священного Писання в українській
культурі
2.1. Рукописні біблійні тексти церковнослов’янською мовою
Проблема побутування рукописних біблійних текстів старослов’янською мовою в
українській писемній культурі потребує першочергового розгляду поняття “Біблія”
та особливостей будови Біблії як священного тексту християнства, а також
розгляду питання про церковнослов’янську мову, якою писалися біблійні тексти.
Назва “Біблія” походить із грецької мови й у перекладі означає “книги”. Саме
те, що для позначення вживається множина, вказує, що “святі книги настільки
панують над усіма іншими, що таке ім’я належить тільки ним, як книгам,
переважно натхненником яких при складанні був сам Бог” – зазначається в “Полном
православном энциклопедическом словаре” [16, стб.323]. У латинській мові
іменник biblia в однині жіночого роду позначає саме священну для християн книгу
– Біблію, і ця традиція вживання цього слова є поширеною у всьому
християнському світі. Існують інші назви Біблії – “Письмо”, “Писання”, “Святе
Письмо”, “Священне Писання”.
Існує ще назва “Книга Завіту”, в якій поняття “Завіт” (єврейською “б(е)ріт”,
грецькою “діатеке” – угода, договір, союз, заповіт, а також латинське
testamentum – “заповіт”) ґрунтується на одному з центральних релігійних учень
Біблії – вченні про універсальну, всеохоплюючу угоду, союз Бога з обраним
народом та з усім людством. Серед християн особливо поширеним є поняття “Слово
Боже”, яке підкреслює ідею богодухновенності Біблії, зв’язку її змісту з
Божественним об’явленням.
Та частина Біблії, що розповідає про союз Бога з давньоєврейським народом,
вважається священною для іудаїстів і називається ТаНаХ (абревіатура від
складових частин, якими є Тора, Небіїм, тобто Пророки, і третя частина –
К(е)тубім, “тобто священні писання”, які грецькою звучать як “х’агіографи”), а
у християн вона носить назву Старого Завіту. Друга частина Біблії, яка у
християн іменується Новий Завіт, розповідає про союз Бога з усім людством,
укладений через спокутну жертву Ісуса Христа. Для християн є священними обидві
частини Біблії. Іудеї визнають лише її давню “першу” частину (ТаНаХ), не
вживаючи, щоправда, поняття “Старий Завіт”.
Різні напрями християнства та іудаїзм мають відмінні точки зору щодо біблійного
канону (канон – грецькою означає “зразок, правило”). Канон являє собою склад,
кількість і порядок розташування біблійних книг, відібраних та офіційно
визнаних священними серед іудеїв або християн. Назва “канон”, з “приєднанням
слів священний, біблійний, присвоєна складу тих священних книг Старого
(“Старозавітний Канон”) і Нового (“Новозавітний Канон”) Заповітів, які
визнаються церквою богонатхненними і служать першоджерелами й нормами віри”
[89].
Формування тексту Старого Завіту, як основи для канонізації, тривало в іудаїзмі
з середини І тис. до н.е. і продовжувалося до кінця І ст. н.е., а виправлення
та редагування його іудейськими книжниками-масоретами – аж до Х ст. н.е.
Різноманітні версії старозавітного тексту в певні часи засвоювалися різними
християнськими течіями, що великою мірою зумовило відмінності між православним,
католицьким та протестантським канонами Старого Завіту.
Як ми зазначали вище, ТаНаХ складається з “Тори”, “Пророків” і “Писань”.
До “Тори” належать перші п’ять книг Старого Завіту – Буття, Вихід, Левіт,
Числа, Второзаконня. Це П’ятикнижжя, що приписується Мойсеєві; в ньому йдеться
про створення Богом світу й людини, гріхопадіння Адама й Єви, всесвітній потоп,
про заповіт, який дав Бог людям, необхідність дотримання людиною відомих десяти
заповідей.
У структурі “Пророків” вирізняють хронікально-епічні тексти: Книга Ісуса Навіна
(Єгошуа), Судді (Шоф(е)тім), 1-ша і 2-га Царств (1-ша і 2-га книги Самуїлові),
3-тя і 4-та Царств (Мелакім), а також власне пророцькі твори: книги великих
пророків – Ісайї (Єшаягу), Єремії (Їрмейагу), Єзикіїля (Єхезкеля) і дванадцяти
“малих” пророків, названих так унаслідок невеликих розмірів цих книг, які
об’єднані в одну книгу.
Третя частина - “Писання” включає в себе Псалми (Т(е)гілім), книгу Йова (Йов),
Приповісти Соломонові (Мішле), а далі йдуть так звані “п’ять сувоїв” – книга
Рут (Рут), Пісня над Піснями (Ірга-Ш(ш)ірім), Екклезіяст (Когелет), Плач Єремії
(Ей’ха), книга Естер (Естер). Завершується третя частина так званими
“історичними творами”, а саме: книгою Даниїла (Даніель), книгою Езри та Неємії
(Езра-Нехем’я) , поєднаними в одну книгу, і книгами Хронік (грецькою
Параліпоменон) (Дівре га-йамім).
В іудейській традиції ТаНаХ налічує 22 або 24 книги (за рахунок об’єднання
подвійних книг Царів, двох книг Самуїлових, а також книг “Малих пророків” в
одну книгу) у залежності від кількісної символіки букв єврейської (22 букви) чи
грецької (24 букви) абеток. Названим 22 або 24 книгам іудейського ТаНаХу
відповідають 39 книг Септуагінти, які ввійшли до християнського Старого Завіту.
Це й спричинює відмінності у іудейському та християнському поділі старозавітних
писань на книги.
Яка ж будова тексту Біблії у християн, а саме старозавітної й новозавітної її
частин?
Слід зазначити, що досить довго серед християн не існувало єдиної думки щодо
того, який канон Старого Завіту приймати офіційно (Александрійський чи
Палестинський). З одного боку, ближчим до християнської традиції вважався
Александрійський канон – саме Септуагінта була найпоширенішою серед християн
версією Старого Завіту. Проте серед видатних християнських богословів
зустрічалися і прибічники Палестинського, Ямнійського канону (Євсевій
Кесарійський, Григорій Назіанзин, Ієронім Блаженний та інші ). Однак усе ж таки
Александрійська версія – через Септ
- Київ+380960830922