РОЗДІЛ 2
ГЕЛЬГОЛАНДСЬКО-ЗАНЗІБАРСЬКИЙ ДОГОВІР
2.1. Передумови англо-німецького зближення
Зовнішньополітичні завдання Англії на початку 90-х років ХІХ ст. виходили з доктрини "блискучої ізоляції". Серед основних засад британської зовнішньої політики визначальним був принцип підтримки рівноваги сил у Європі, який забезпечував правлячій верхівці Лондона чільні позиції в економічній та політичній сферах на континенті. Система європейської рівноваги у другій половині ХІХ ст. як доконана реальність визначала вибір зовнішньополітичних курсів і інших великих держав. Її становлення завершилося об'єднанням Німеччини та Італії. Рівновага сил передбачала наявність державних утворень, які займали певний географічний простір (поняття європейського балансу вживалося, як правило, у геополітичному розумінні) і були певною мірою однорідними членами загальної системи, мета якої - шляхом спільних дій, допустимих союзів і взаємних компенсацій запобігати можливій перевазі одного з учасників /180/1). Твердження про те, що наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. в Європі існувала система міжнародних відносин, наближена до ідеальної / 199/ 2), має вагомі підстави.
Нам видається слушною позиція тих дослідників, які розпочинають розгляд британської політики "блискучої ізоляції" з 1815 р., тобто періоду завершення наполеонівських війн. Окремим історикам, які наполягають на 1856 р. / 206/ 3), слід зауважити, що участь Великобританії у Кримській війні була саме тим допустимим союзом, який запобіг встановленню російської переваги у чорноморському регіоні. Англія визнала власним зовнішньо-політичним принципом тенденцію загальноєвропейського розвитку, яка полягала у встановленні певної рівноваги на континенті після спустошливих воєн Наполеона. Фактично встановилася прямопропорційна залежність між європейським балансом та можливістю для Великобританії проводити власну політику "блискучої ізоляції". З цього приводу британський адмірал Мехен, знаний експерт із питань національної безпеки, вказував, що будь-яке порушення рівноваги сил у Європі змусить Англію вийти зі "своєї міжнародної самоізоляції " /3/ 4).
Великобританія, відстоюючи свої економічні та стратегічні інтереси в усіх регіонах світу, одночасно намагалася протиставити одну європейську державу іншій, щоби не допустити гегемонії жодної. "Європейський баланс" по-англійськи специфічно поєднував ставлення Великобританії до себе як до учасниці системи відносин в Європі, і як до стороннього спостерігача, який незворушно споглядав перебіг європейських політичних перипетій /282/ 5). Значною мірою така політика зумовлювалася острівним становищем країни. Ізольованість, відокремленість Англії від континентальної частини Європи, наклала певний відбиток на її ставлення до зовнішнього світу й навпаки. "Alter orbis" ("інша земля") - ось характеристика, що закріпилася за Великобри-танією. Кайзер Вільгельм ІІ у повідомленні канцлеру Б.Бюлову про своє перебування в Осборні зазначав, що Англія мало турбується про справи на європейському континенті, "розглядаючи себе як щось особливе, що стоїть поза Європою, й на це навіть вказує вислів британців: "Англія і континент" /11/ 6).
Ізольованість, як вважав А.Тойнбі, була чи не найвизначнішим фактом англійської історії. Адже важко знайти іншу державу в Європі, писав він, яка будучи настільки ізольованою, відігравала би таку визначну роль у світовій історії впродовж тривалого часу /248/ 7). Її правляча еліта прагнула підтримати рівновагу сил в Європі й практично не втручалася у власне континентальні справи, вважаючи, що цей порядок є стійким і завжди відновлюватиметься тим, що називається природою речей /58/ 8).
Якщо зрушення в європейському укладі не надто посилювали одну з держав (з особливою підозрою англійці ставилися до зміцнення Франції) і не загрожували безпеці самої Британії, то вони сприймалися англійцями досить байдуже. Багаторічний функціонер Форін офіс лорд Вільямс Стренч вказував, що державні діячі вважають недоцільним будь-яке планування політики на тривалий проміжок часу, а роблять лише те, що в даних умовах здається їм найдоцільнішим. Міністр закордонних справ, який діє, орієнтуючись на поточні обставини, має більше шансів уникнути вагомих помилок. Більше того, такий міністр матиме можливість скористатися помилками інших. Головне - "проштовхатися крізь натовп", залишившись неушкодженим /176/ 9). Інший британський дипломат Дж. Б?юкенен теж вважав, що "британські уряди зазвичай не зазирають далеко вперед...[уряд] пристосовує свою політику до вимог моменту, і його практика роботи від випадку до випадку є в цілому успішною" /33/ 10).
Таке ставлення повною мірою стосувалося тих справ, які Англію не цікавили, але не тих, які були для неї істотними й слугували підвалинами зовнішньополітичної доктрини. Національна безпека гарантувалася недопущен-ням переважання однієї з держав по той бік Ла-Маншу; захистом інтересів британської торгівлі. Ідеї невтручання у континентальні справи здобули повсюдне визнання в Англії, тому в європейських конфліктах британці намагалися проявити цілковиту неупередженість і справедливість щодо конфліктуючих сторін. Це позначалося і на ставленні правлячої еліти Великобританії до Німецької імперії, а ще раніше - до Пруссії та інших німецьких держав. Протягом 60-х років ХІХ ст. англійська влада та громадськість в цілому позитивно сприймали процес поступового військово-політичного зміцнення монархії Гогенцоллернів й консолідацію навколо неї німецьких земель. При загостренні колоніального суперництва між Англією та Францією у Південно-Східній Азії, в Єгипті (зоні Суецького каналу), а також при англо-російських зіткненнях у Середній Азії, офіційний Лондон відводив Пруссії і очолюваному нею Північно-Німецькому союзу головну роль у нейтралізації традиційних суперників - Франції і Росії.
З одного боку, англо-німецькому зближенню в цей час сприяв ряд факторів морального порядку: англійський королівський двір був пов'язаний родинними зв'язками з кільк
- Київ+380960830922