РОЗДІЛ 2
РОЗВИТОК ТА ОСОБЛИВОСТІ
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ, ЕВОЛЮЦІЯ
ВИБОРЧОГО ЗАКОНОДАВСТВА В УКРАЇНІ
Україна має давні традиції народного представництва. Органами
представницької влади були: віче, яке скликалося князем чи з ініціативи населення на території Київської Русі, а після її розпаду - в окремих руських князівствах; боярська рада, яка відігравала роль дорадчого органу при князі і яка складалася з найкрупніших землевласників, єпископів, представників княжої адміністрації; козацька рада, в якій брали участь усі козаки, що на ній були, і на якій обиралися гетьман і старшина. Незважаючи на те, що перераховані інститути заклали фундамент для подальшого розвитку політико-правових ідей в Україні, український народ не мав власного писаного закону конституційного характеру, протягом ІХ-ХVІІІ ст. норми звичаєвого права відігравали помітну роль [100, 6, 101, 102, 103, 10].
Негативно позначилося на розвитку України польсько-литовське завоювання. Але, в той же час, Україна була завойована не відсталою державою, яка не мала елементів представницької влади. На думку О.Мироненка, польські, литовські, частково німецькі протопарламентські інститути "значно вплинули на державницький менталітет українців, посилили притаманні нашому народу демократичні прагнення, дозволили набути безпосереднього досвіду парламентаризму через пряму участь українських магнатів і шляхти у діяльності Панів-Ради, сеймів і сейміків" [ 7 ].
У зазначений період не існувало закону про вибори, який би чітко визначав норми представництва, майновий, віковий ценз, ценз осідлості і т.д., і тим більше такого, який би відповідав сучасним виборчим стандартам, до яких належить таке: загальне, рівне, пряме виборче право при таємному голосуванні; допустимість встановлення демократичних обмежень на реалізацію активного і пасивного виборчого права; найбільш повне забезпечення пропорційного представництва інтересів різних соціальних верств; рівність шансів і змагальність кандидатів на всіх етапах виборчої кампанії; проведення виборів в умовах гласності; юридична відповідальність за порушення Закону про вибори; незалежність від владних структур процесу формування виборчих комісій, відкритість і підконтрольність їх діяльності.
У період, коли українські землі входили до складу Російської та Австрійської імперій, українці брали участь у роботі представницьких органів цих держав.
Положення про вибори в Державну думу були оформлені документально, містили норми представництва, обмеження та ін., але не відповідали сучасним виборчим стандартам [ 104, 105 ].
Не всі зазначені вище виборчі стандарти були витримані і в ході виборів до утвореної у період революції Центральної Ради. Але разом з тим, слід зазначити, що порядок виборів Центральної Ради був найбільш демократичним з усіх існуючих раніше на українських землях [ 8 ].
Після подій 1917-1920 рр. більша частина українських етнічних територій увійшла до складу формально незалежної Української Соціалістичної Радянської Республіки. 30 грудня 1922 р. Українська СРР, Російська СФРР, Білоруська СРР та Закавказька СФРР утворили Союз Радянських Соціалістичних Республік.
Радянський Союз за багатьма ознаками відповідав критеріям тоталітарної держави. У Словнику соціологічних та політологічних термінів подано таке визначення тоталітаризму: "Система насильницького панування, що характеризується повним підкоренням суспільства, його економічного, соціального, ідеологічного і навіть буденного життя владі пануючої еліти, організованої у цілісний воєнно-бюрократичний аппарат й очолюваної лідером " [ 106 ]. Так, в СРСР всі сфери життя були підпорядковані Комуністичній партії, а точніше - її верхівці, багатопартійність була відсутньою, інакомислення переслідувалось, у суспільстві панувала комуністична ідея. Вибори в органи влади відбувалися при повному контролі Комуністичної партії, у списках для голосування з кожного округу значився лише один кандидат у депутати. Таким чином, вибори в СРСР не відповідали виборчим стандартам, прийнятим у цивілізованих країнах, оскільки в ході їх проведення порушувалися такі положення: змагальність кандидатів, проведення виборів в умовах гласності, незалежність від владних структур процесу формування виборчих комісій, відкритість і підконтрольність їх діяльності.
За такої системи керівникам Компартії не треба було боротися за владу з лідерами інших партій, доводити правильність своєї економічної, соціальної, національної політики, добиватися визнання народу. Отже, тоталітарна система не сприяла висуненню достойних лідерів. Посилювалася нездатність до поновлення системи державного управління. Через незмінність кадрів у Політбюро ЦК КПРС відбувалося надмірне їх старіння. Таке керівництво, створене в умовах тоталітарної держави, не могло розв'язати назрілих економічних, політичних, соціальних та інших проблем. А проблем такого характеру в СРСР було чимало. Економіка країни носила екстенсивний характер, у кінці 70-х - початку 80-х рр. суттєво знизились темпи зростання промислового виробництва, продуктивність праці. У стані хронічного відставання опинилося сільське господарство, держава змушена була закуповувати за кордоном зерно, м'ясо, цукор і т.д. Урожайність, продуктивність худоби та птиці, прибутковість та рівень оплати праці в наших господарствах суттєво поступалися господарствам Заходу. Нестача продуктів харчування, нерозв'язаність життєвих проблем та інше створювали соціальну напругу в суспільстві. Щоб зберегти радянську систему, необхідно було її модернізувати.
Важливим кроком на шляху демократизації політичної системи СРСР, частиною якої була на той час Україна, став Закон про вибори народних депутатів СРСР, прийнятий 1 грудня 1988 р. Закон увів у виборчу практику такі демократичні норми, як необмежене висунення кандидатур, широке і вільне їх обговорення, внесення до виборчих бюлетенів більшої кількості кандидатів, ніж є мандатів та інші. Після виборів, що пройшли 26 берез