РОЗДІЛ 2
ВНУТРІШНЬОСІМЕЙНИЙ УКЛАД БОЙКІВ
2.1. Звичаєво-правові засади функціонування родини
Кожне конкретне суспільство та його політичний представник - держава, мають у собі безліч складових, які становлять його основу, формують його як абсолютну одиницю, є його фундаментом. Цією основою, мікроклітиною суспільства і держави є родина, оскільки, на думку П. Єнгаличова, "держава є сукупністю людей чи родин, що знаходяться під управлінням верховної влади, а ці родини походять від шлюбних об'єднань"171. Саме від родини залежить, чи стане держава безпосереднім членом родини націй, яка братиме участь у світовій цивілізації172. Відомий французький антрополог Ф. Ле Пле зазначав, що саме в сім'ї закладаються всі складові особливості суспільства, основи його стійкості чи нестабільності. Щоб зрозуміти суспільство, вважав дослідник, потрібно, насамперед, зрозуміти сім'ю, яка розвивається в даному суспільстві173. На думку ж духовного наставника люду греко-католицької конфесії, митрополита А. Шептицького, родина є "організацією, що утворена волею і умом людини, але й утворена по силам природи і згідно з її законами. Родина є перманентною константою, з якої складається людська спільність"174. Отже, підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що сім'я, родина є головними складовими частинами, з яких будується держава.
Вивчаючи родину як предмет дослідження багатьох наукових дисциплін, сучасні соціологи А. Антонов, С. Голод, В. Медков подають таке її визначення: "Сім'я - це заснована на єдиній загальносімейній діяльності спільнота людей, об'єднаних зв'язком подружжя-батьківства-споріднення"175. Сучасний етнолог Р. Чмелик вважає сім'ю основною й найдавнішою формою організованого людського життя; однією з основних і найважливіших ланок у процесі етнокультурного відтворення нації та утвердження української державності176. "Родинний порядок, - стверджував митрополит А. Шептицький, - є основою цілого суспільного ряду"177, а українська культурна діячка І. Блажкевич до цього додавала: "... ніякі товариства, шлюби та інші суспільні організації не вистарчать там, де нема теплого родинного життя. Здорова і культурна родина - підстава здоровля і моральності цілого народу"178.
Для початку варто з'ясувати, що являла собою сім'я взагалі, накреслити загальну схему родинних зв'язків. Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. спостерігалася деяка відмінність у термінології, якою позначався ступінь спорідненості окремих членів родини. На Бойківщині в сім'ї побутували такі назви: отиць, мати, дідо, баба (розрізняли вітців дідо-баба, материн дідо-баба). Респонденти в своїх розповідях вживали більш пестливі назви: наші татко, наші мамка, дідуньо, бабуня179. Сина називали хлопчейко, доньку - дівка, внука і внучку називали так само. Другого чоловіка матері звали вітчим, другу дружину батька - мачоха, відповідно, дітей кликали пасербами і пасербицями. В родині чоловік жінку і навпаки називали мій газда, моя газдиня, назви "чоловік" і "жінка" практично не вживали. Розрізняли братів батька і матері - першого величали стрийком, другого - вуйком, хоча, за словами М. Гримич, різниця між ними збереглася лише в їхніх назвах180. Їх дружини, відповідно, були стрийнами і вуйнами. Майже по всій території Бойківщини до кінця ХХ ст. збереглася термінологія з окремими варіаціями - стрийко-стрий, вуйко-вуй. В першій половині ХХ ст. дружин стрийків і вуйків часто називали просто тітками: цьоця, цьотка, тета. Двоюрідних братів і сестер називали братаничами і братанками або відрізняли за таким принципом: діти стрийка - стрийчани і стрийчанки, діти вуйка - вуйчани і вуйчанки. Інколи ці йменування дещо варіювалися: називали дитину її ім'ям, додаючи до цього термін споріднення: стрийків Михасьо, вуйкова Оксана. Дітей сестер кликали сестринець і сестринка. Брата свого чоловіка газдиня називала діверем, брата дружини чоловік називав швагром. Сестер чоловіка дружина називала зовицями, дружин братів величали братовими, братові між собою - ятрівками181. Загальновідомі назви, як от тесть, теща - батьки дружини, свекор і свекруха - батьки чоловіка побутували на Бойківщині локально - з деякими змінами (наприклад, на Сколівщині, Стрийщині, в окремих селах Турківщини - Маткові, Долинівці, Нагірному - свекруху називали свекра, свекриця)182. У великих сім'ях Турківщини та Старосамбірщини наприкінці ХІХ ст. діти молодшого брата могли називати голову родини татом (особливо, коли ним був старший брат), його дружину - мамою. Своїх рідних батьків називали по імені й ставилися до них, як до старших брата й сестри183. Такі особливості в спорідненості зустрічалися і в високогірних селах Сколівщини, окремих регіонах Закарпаття на початку ХХ ст.
Крім внутрішньосімейної термінології позначення ступеня спорідненості існувала ще й зовнішня - надання прізвищ. Володимир Охримович, проаналізувавши тенденцію присвоєння прізвищ, систематизував її у певну послідовність, яка, на нашу думку, передусім полягає в патрилінійності / матрилінійності того чи іншого роду. Зокрема, дослідник виділив такі підгрупи прізвищ:
1) коли "прізвище переходить з чоловіка на жінку, з батька на дітей";
2) матірна підгрупа - коли дитина отримувала прізвище від матері, незалежно від того, чи вона є шлюбною чи ні. Іноді прізвище було похідним від імені матері;
3) родова підгрупа - коли дитина отримувала прізвище від найстаршого члена сім'ї (вона могла бути патрилінійною, матрилінійною, мішаною);
4) грунтова підгрупа - особа отримувала прізвище від тих людей, на чиєму грунті вона проживавала. До цієї категорії осіб відносять приймаків, які після одруження переходили на грунт дружини і отримували її прізвище, а також приймичів - годованців бездітних батьків, які разом з грунтом переймали й прізвище184.
Незважаючи на домінування патрилінійності в успадкуванні прізвищ у бойківській великій і малій родинах, насамперед в їх присвоєнні слід зважати на "найріжнородніші обставини": на легітимність народження дитини, коли жінка була лідером у сім'ї, коли батьки помирали молодими, а голов