розділ 2.2., с. 105). Засуджений,
щодо якого буде застосоване умовне помилування, має утриматися протягом
невідбутої частини строку покарання від вчинення нового злочину. В цьому разі
вирок суду, за яким засуджений відбував покарання, вважається виконаним і
втрачає свою силу, а перебіг строку погашення судимості починається з моменту
застосування умовного помилування. Він обчислюється з фактично відбутого
основного покарання, а не призначеного за вироком суду. В тих випадках, коли
умовно помилувана особа звільнена від основного покарання, але відбуває
додаткове покарання, перебіг строку погашення судимості починається з дня
відбування додаткового покарання і анологічно обчислюється з фактично відбутого
основного покарання. Факт вчинення особою нового злочину, незалежно від його
тяжкості і форми вини, – скасовуватиме умовне помилуваня, тобто засуджений має
відбути покарання, від якого він був умовно звільнений.
Клопотання про помилування, як правило, подає засуджений. У деяких випадках
клопотання можуть надходити від рідних, близьких, громадських організацій тощо.
В залежності від тяжкості вчиненого злочину, виду призначеного покарання і
кількості (уперше чи повторно) клопотань про помилування Положенням встановлені
певні умови їх подання (рис. 2.1).
Рис. 2.1 Умови подання клопотання про помилування
Згідно з п. 3 Положення право на клопотання про помилування має особа, яка:
– засуджена судом України і відбуває покарання в межах своєї держави;
– засуджена судом іноземної держави і передана для відбування покарання в
Україну без умови про незастосування помилування;
– засуджена в Україні і передана для відбування покарання іноземній державі,
якщо відповідна установа цієї держави погодилася визнати і виконати прийняте в
Україні рішення про помилування.
Помилуваним може бути будь-який засуджений. Так, за наявності надзвичайних
обставин, помилування застосовується до засуджених, які не стали на шлях
виправлення, відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, або
осіб, засуджених за особливо тяжкі злочини. У виняткових випадках також можуть
бути помилувані особи, яких раніше було неодноразово (два і більше разів)
засуджено за вчинення умисних злочинів, або до яких раніше застосовувалась
амністія, помилування, умовно-дострокове звільнення від покарання, заміна
невідбутої частини покарання більш м’яким, звільнення від відбування покарання
з випробуванням і якщо вони до погашення або зняття судимості знову вчинили
умисний злочин.
У цьому разі для задоволення їхніх клопотань необхідні обставини, які
заслуговують на увагу та потребують особливо гуманного ставлення. Питання про
відмежування “виняткових випадків” і “надзвичайних обставин” не може бути
вирішено в загальній формі. В конкретних справах, як правило, зустрічається
одразу декілька таких обставин, і саме їх сукупність дозволяє оцінити той чи
інший випадок як винятковий, а обставини як надзвичайні.
На нашу думку, “винятковий випадок” стосується передусім характеристики
посткримінальної поведінки засудженого. Ця поведінка має безпосередньо й вагомо
впливати на швидке та об’єктивне вирішення питань у сфері державних чи
громадських інтересів. Надзвичайність обставин полягає, зокрема, в їх
непередбаченому характері. Вони зумовлені певною необхідністю й, очевидно,
стосуються тих фактів (подій), що об’єктивно торкаються інтересів засудженого.
Однак виникнення цих фактів чи розвиток подій не залежать від його свідомості і
волі.
На практиці винятковими випадками вважаються, наприклад, самовіддана поведінка
в особливих умовах (під час стихійного лиха), суттєве сприяння в розкритті та
розслідуванні злочину тощо. Надзвичайними обставинами, що заслуговують на
увагу, можуть бути: важке становище сім’ї засудженого, його тяжка хвороба,
тяжка хвороба близьких родичів, які потребують догляду або матеріальної
допомоги. Отже, ні “виняткові випадки”, ні “надзвичайні обставини” не можуть
бути викликані зміною влади в країні, політичними реформами тощо.
Треба також зазначити, що питання про співвідношення категорій “виняткові
випадки” і “надзвичайні обставини” в юридичній літературі, що опрацьована нами,
не досліджувалося. Певною мірою вони мають синонімічний зміст. Однак аналіз
відповідних джерел [82, с. 103, 558] і юридичної практики у цій сфері дає
підстави зробити висновок, що ці поняття не тотожні.
Переважну більшість клопотань про помилування пишуть самі засуджені, але
відсоток задоволених клопотань серед них дуже малий. Очевидно, інша ситуація
можлива у випадках, коли про помилування засуджених клопоче адміністрація КВУ
спільно зі спостережною комісією. У порівнянні з власним клопотанням
засудженого факт порушення клопотання про помилування адміністрацією КВУ може
мати більш виховне значення як для самого засудженого, так і для колективу
засуджених у цілому.
Подібна практика повинна мати винятковий характер. Проте ймовірність
задоволення таких клопотань у порівнянні з іншими клопотаннями, нам видається,
може бути значно вищою. Навіть сам процес порушення адміністрацією КВУ
клопотання про помилування створював би у засудженого систему мобілізуючих
стимулів. Це – надія на можливість дострокового звільнення з місць позбавлення
волі, скорочення строку покарання або заміну його більш м’яким. Одночасно це і
психологічна підтримка. У подібних випадках засуджений бачив би, що оточуючі
вірять у можливість його виправлення, намагаються допомогти йому повернутися до
чесного життя.
Кількість клопотань про помилування засудженого, які подаються адміністрацією
виправної колонії, є незначною. Це можна пояснити, зокрем