РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ГАРАНТІЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ СУДДІВ
2.1. Порядок формування суддівського корпусу як гарантія незалежності суддів
Однією з організаційно-правових гарантій принципу незалежності суддів є наявність демократичної процедури формування суддівського корпусу. Така процедура повинна відмежовувати суддів від впливу законодавчого та виконавчих органів влади. Від того, наскільки досконалий спосіб формування суддівського корпусу, залежить статус суддів, їх професіоналізм, а в кінцевому підсумку - їх неупередженість при здійсненні правосуддя.
Стаття 128 Конституції України вперше закріпила такий спосіб формування суддівського корпусу, як поєднання безстрокової виборності суддів Верховною Радою України і перше призначення їх на посаду Президентом України строком на п'ять років. Такий підхід до формування суддівського корпусу, на наш погляд, є правильним, оскільки судова влада, для того щоб стати легітимною і авторитетною, повинна отримувати повноваження як від Президента, так і від законодавчої влади. До процедури формування суддівського корпусу залучено також Вищу раду юстиції, Вищу кваліфікаційну комісію суддів України, кваліфікаційні комісії суддів. Поєднання призначення суддів Президентом та їх виборності Верховною Радою України істотно зміцнюють судоустрійні гарантії суддівської незалежності.
Однак, слід погодитися, що існуюча в Україні система призначення та обрання суддів не відповідає стандартам Ради Європи, оскільки вона є непрозорою, бюрократичною, позаконкурсною і створює умови для дії суб'єктивних факторів і корупції[386]190.
Суспільству відомі два способи формування корпусу суддів: їх призначення та обрання. Полеміка вчених щодо переваг виборності та призначення суддів[76]191, як видається, не має принципового значення, оскільки ці два способи, на думку автора, мають як свої переваги, так і недоліки.
Існуючий раніше порядок виборів суддів в Україні був недосконалим, мав суттєві недоліки. Так, наприклад, при проведенні виборів на вакантну посаду балотувався, як правило, один кандидат, його кандидатура висувалась радянськими та партійними органами з врахуванням можливості в подальшому впливати на суддю[270; 339]192.
Інститут відкликання з посади суддів зумовлював залежність навіть не від виборців, більшість з яких і не знала про наявність у них такого права[292]193, а від органів, котрі рекомендували кандидата на посаду судді. Звісно, за таких обставин говорити про незалежність суддівського корпусу при його формуванні зайве. У законодавстві колишнього СРСР підкреслювалось, що судді відповідальні перед виборцями, звітують перед ними і можуть бути відкликані з посади. Інститут відкликання суддів є складовою частиною такої системи формування суддівського корпусу, як обрання їх на певний визначений термін. З розвитком демократії важливим стало вирішення питання про зміну порядку формування суддівського корпусу для забезпечення більш повної незалежності суддів від органів та осіб, які їх вибирали і які могли впливати на них при здійсненні правосуддя. Закон України "Про статус суддів" не сприйняв це негативне положення і встановив, що судді нікому не підзвітні (ч.1 ст.3). Однак це не означає, що інформація про їх діяльність не повинна доходити до відома населення, адже існує принцип гласності. У випадках, передбачених законом, судді надають справи для ознайомлення (ст.ст. 255, ч.4 ст.349, ч.5 ст.384 КПК), надають інформацію про судову діяльність засобам масової інформації, проводять прес-конференції тощо.
В цілому практика застосування виборності суддів безпосередньо населенням дозволяє говорити як про переваги, так і про недоліки цього способу наділення суддів повноваженнями. Не можна не погодитись з І.Я. Фойницьким, який виділяв такі позитивні моменти принципу виборності: довіра суспільства до суду, участь народу у здійсненні підбору суддівських кадрів. До негативних даний автор відносив: неможливість виборців оцінити професійні та інші якості кандидатів на посаду судді, невідповідність незмінюваності та виборності[379]194.
Судова реформа в Росії 1864 р. щодо формування корпусу суддів передбачила поєднання принципу призначення та виборності суддів. Зокрема, мирові судді обирались на 3 роки населенням і затверджувались урядом, а голови, товариші голови та члени окружних судів призначались "височайшою владою за поданням Міністра юстиції"[303]195.
Однак вже з перших років радянської влади організація судів на засадах виборності населенням та регулярної звітності відповідала покладеному на них завданню як органу диктатури пролетаріату[194]196. В юридичній літературі 20-х років минулого століття підкреслювалось, що безперечна позитивна якість першого декрету про суд полягає в тому, що "...він скасував "незалежність" і "незмінюваність" суддів" [304]197.
Згідно з Конституцією СРСР 1977 р. до 1 грудня 1988 року суддівський корпус будувався на засадах обрання суддів районних (міських) народних судів громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років. Судді вищестоящих судів обирались відповідними Радами народних депутатів також на 5-річний строк. Судді військових трибуналів обирались Президією Верховної Ради СРСР строком на 5 років, а народні засідателі - зборами військовослужбовців військових частин строком на 2,5 роки.
В цілому процес виборів суддів безпосередньо населенням ідентичний процесу виборів народних депутатів на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Цей порядок добору суддівського корпусу і в наш час має своїх прихильників[152]198. Однак в силу специфіки функцій правосуддя, судді, на відміну від народних депутатів, не можуть мати якоїсь передвиборної програми, що розмиває критерії переваги того чи іншого кандидата на посаду судді. Слід підкреслити, що в умовах пасивності виборців у висуненні кандидатів на посаду і обранні суддів значно посилюється вплив на процес виборів місцевих виконавчих органів
- Київ+380960830922