Розділ III. Концептуалізація національної історії у науковій думці
Галичини. 78
3.1. Рецепція стародавньої історії та етногенезу слов'ян. 78
3.2. Давньоруська держава в науково-історичних схемах галицьких вчених. 86
3.3. Галицько-Волинське та Суздальсько-Московське князівства
в національній історії. 114
3.4. Литовсько-польська та козацька доба: особливості інтерпретацій. 140
Висновки 173
Список використаних джерел та літератури. 178
ВСТУП
Сучасний процес націо-державотворення в Україні вимагає, як відомо, розвинутої історичної науки з належним ідейно-концептуальним оформленням та фактуальним наповненням, які неможливі без об'єктивного викладу націотворчих та культурно-інтелектуальних явищ в усіх її регіонах, зокрема в Галичині. Тут, як зауважують сучасні дослідники, уже в період "весни народів" (1848-1849 рр.) мали місце спроби наукового обґрунтування національної історії русинів на підставі різних національно-політичних засад, незважаючи на те що перші галицькі вчені (І. Могильницький, діячі "Руської трійці") ще не відокремлювали власне історію від словесності, етнографії та інших соціогуманітарних дисциплін - вони мислили її як складову всеохоплюючого українознавства. Дослідницькі праці представників науково-історичної думки Галичини ХІХ ст. дають цікаві фактологічні та науково-теоретичні аргументи стосовно осмислення феномену націотворення, який активно дискутується сьогодні між представниками різних течій, напрямів і шкіл в Україні та на Заході.
У традиційній українській історіографії, як знаємо, переважає думка про тяглість, континуїтет національної історично-державницької традиції від найдавніших часів по сьогодні. Водночас набуває поширення модерністська концепція націотворення, репрезентанти якої висувають тезу про штучність історичної традиції як такої. Національна свідомість з уявленнями її носіїв про минуле є, за цією концепцією, продуктом модерної епохи. Її складові - історичну традицію, історичну свідомість, історичну пам'ять - історики-модерністи розглядають як витвір інтелектуальних зусиль діячів новочасного національного руху. У теоретичній науці Заходу навіть впроваджено у науковий обіг термін "винаходження традиції", яким позначається набір прийомів, спрямованих на прищеплення нації певних цінностей і норм поведінки й утвердження переконання про безперервність зв'язку з минулим. Звернення до минулого, вважають історики-модерністи, має вибірковий характер, а сам вибір при цьому відбувається дещо довільно, що далеко не завжди є адекватним відображенням історичної дійсності. Історична традиція у такій інтерпретації постає, зрозуміло, штучною інтелектуальною конструкцією, побудованою на міфологічних засадах, а самі вчені доби націотворення виступають одними з головних "творців" модерних націй. Водночас в історичній науці Заходу поширений цілком протилежний модернізмові напрям - так званий примордіалізм, репрезентанти якого головною й необхідною передумовою формування нації декларують наявність відповідної етнічної спільноти із "прадавньою" історією. Якщо модерністи нехтують попереднім історичним досвідом етнічної спільноти в домодерну епоху ("до націоналізму"), то примордіалісти абсолютизують його вагу в націотворчому процесі; якщо перші наголошують на перервності історичного розвитку етносу, то другі акцентують на його тяглості, континуїтеті. Таку полярність підходів варто враховувати в сучасних дослідженнях з історії українського національного руху та науково-історичної думки. Їх варто мати на увазі при розгляді таких актуальних для української історичної науки проблем: національний рух кінця XVIII - початку XX ст. був "національним відродженням" давньої русько-української нації чи це було "творення" нової, модерної української нації? суть цього руху полягала у "винаході" історичної традиції чи у продовженні тяглості історичної традиції? Науково-об'єктивне їх розв'язання можливе при умові з'ясування ще однієї надважливої і широкої проблеми: як сприймали і трактували власну національну історію репрезентанти науково-історичної думки Галичини ХІХ ст.?
Останнім часом чимало аспектів зазначених проблем вже поставали предметом наукових досліджень. У більшості з них легко помітити домінування наддніпряноцентризму. Спроби подати цілісну характеристику чи здійснити періодизацію українського національного руху у зв'язку з історіографічним процесом оперті переважно на історичні матеріали з Наддніпрянщини. Тому, зрозуміло, у них не завжди адекватно висвітлено специфіку націотворчих та культурно-інтелектуальних процесів і явищ у західноукраїнських регіонах - Галичині, Буковині та Закарпатті. Незаперечним є факт, що національний рух та розвиток науково-історичної думки мали тут свою специфіку, яка далеко не завжди враховувалася у загальноукраїнських узагальнюючих схемах та наукових висновках. Тому доцільними постають наукові підходи до їх характеристики як таких, що позначені певною самостійністю та оригінальністю. Важливо підкреслити, що на ранніх етапах розвитку національного руху та науково-історичної думки у Галичині загальнослов'янський (точніше західнослов'янський) контекст домінував над східнослов'янським (загальноукраїнським чи російським). Доказові аргументи мають учені, які допускають гіпотетичну можливість формування на єдиній русинсько-українській етнічній основі двох націй. Не піддаючи сумніву етнокультурну єдність галичан та наддніпрянців, сучасні науковці не мають водночас достатньо переконливих доказів, щоб вважати галицьких русинів XIX ст. свідомими носіями сформованої української національної ідентичності. Поділяємо наукові висновки дослідників, які заперечують безальтернативність вибору галицькими русинами української національної ідентичності. Тому принципово важливим є науково-об'єктивне з'ясування обставин, у яких галицькі русини стали частиною модерної української нації, зокрема, яку роль при цьому відіграли процеси актуалізації історичної пам'яті і творення наукових концепцій національної історії. Вважаємо необхідним детально дослідити:
- Київ+380960830922