РОЗДІЛ 2
ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ВИДІВ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ
Традиційно наука цивільного права особисті немайнові права поділяє на 2 групи:
- не пов'язані з майновими (тобто права, які належать тільки фізичним особам) - сутнісно-особистісні права;
- права, які пов'язані з майновими (особисті немайнові права на результати інтелектуальної діяльності, які можуть належати як фізичним так і юридичним особам).
Виходячи з предмету дисертаційного дослідження та статті 3, згідно якої Конституція України визнає людину і її життя "найвищою цінністю", аналіз окремих видів немайнових прав буде сконцентровано на правах фізичних тобто на особистих немайнових правах не пов'язаних з майновими, передбачених Книгою ІІ нового Цивільного кодексу України.
Книга ІІ "Особисті немайнові права фізичної особи" Цивільного кодексу України 2003 р. поділяє всі особисті немайнові права фізичних осіб на дві групи, які характеризують прояв людського життя в двох вимірах: фізіологічному і соціально-духовному.
2.1. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи
До першої групи відносяться особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи, і торкаються немайнових благ, які являють собою її сутність, невід'ємну від особи властивість, стан, якість, такі як життя, свобода, здоров'я, особиста недоторканість, донорство, усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю, сім'я, опіка і піклування, безпечне для життя і здоров'я довкілля тощо (гл.21 ЦКУ).
До другої групи відносяться особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи (гл.22 ЦКУ). Таким чином, вищезгадані права забезпечують людині належне існування як біодуховної соціальні істоти і складають, як уже підкреслювалось, саму сутність людини як природного та соціального феномену.
Право на життя.
Життя кожної людини вважається найбільш пріоритетним благом. Відповідно до цього серед природних та невід'ємних прав людини перше місце займає саме право на життя, з якого логічно виводяться всі інші права особистості.
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні.[126]81 Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст.2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Позбавлення життя в контексті цього нормативного акту не розглядається як порушення права на життя, тільки якщо воно є результатом застосування сили не більш ніж абсолютно необхідної:
1) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;
2) для здійснення законного арешту або запобігання втечі особи, затриманої на законних підставах;
3) у разі дій передбачених законом, для придушення бунту або заколоту.[37]82
Ст.6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Якщо ж позбавлення життя є складовою злочину геноциду, то ніщо не дає державам, які підписали цей пакт, яким би то не було шляхом відступати від будь-яких зобов'язань, прийнятих відповідно до настанов Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.[115]83
Стаття 27 Конституції України 1996 р. проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави - захищати життя людини".[89]84
Цивільний кодекс України у ст.282 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч.2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.
Традиційно право на життя розумілося як право на збереження життя і трактувалося, перш за все, як відмова від війни і участі в ній, відмова від смертної кари, встановлення порядку застосування зброї і її обігу у цивільному обороті.
Зміст права на життя у законодавстві різних держав неоднаковий. Для держав, де смертна кара як засіб покарання скасована, право на життя означає, що жодна людина за будь-які вчинки не може бути позбавлена життя навіть державою, тобто йдеться про так зване абсолютне право на життя. У тих державах, де існують різні режими збереження смертної кари (застосування смертної кари, застосування смертної кари як виняток, відмова від застосування смертної кари на практиці), під правом на життя розуміється те, що жодна людина не може бути позбавлена життя свавільно, без відповідної правової процедури. Це так зване відносне право на життя.
З огляду на це, зміст ст.27 Конституції України, яка має вищу юридичну силу "Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя" свідчить, на нашу думку про те, що в Україні діє принцип не абсолютного, а відносного права на життя: У Цивільному кодексі України, як вбачається з змісту ст.282, йдеться про абсолютне право на життя: "Фізична особа не може бути позбавлена життя". Таким чином, існує певна суперечність між основним законом та Цивільним кодексом, що на практиці буде тлумачитись явно не на користь людини, враховуючи достатньо високий рівень корумпованості влади та криміналізації українського суспільства.
Право на життя - надзвичайно об'ємне поняття. Для дослідження структури права на життя, на нашу думку, доцільно спиратися на схему, запропоновану М.Матузовим, який виділяє у кожному суб'єктивному праві чотири елементи: право-користування, право-поведінку, право-вимогу та право-претензію.[113]85
Екстраполюючи ці складові елементи на особисте право людини на життя, одержуємо наступне. Об'єкт (право-користування) - це унікальне і абсолютне благо - життя. За формою дане суб'