РОЗДІЛ 2
ФУНКЦІОНАЛЬНЕ НАВАНТАЖЕННЯ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІХ АНТРОПОНІМІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ДРАМАТУРГІЇ XIX - XX СТ.
Вивчення функціонування ЛХА в художніх текстах має важливе значення для української літературно-художньої антропоніміки. Уже запропоновано ряд класифікацій літературно-художньої антропонімії [див.: 7; 34; 59; 176; 248; 258 та ін.]. Л. І. Колоколова, наприклад, обґрунтовує словотворчу та семантичну класифікації ЛХА [127]. Е. Б. Магазаник поділяє літературно-художню антропонімію на ономастилістику та ономапоетику, де у першому випадку йдеться про стилістичне забарвлення, про різні форми зв'язку імені та образу, а з ономапоетикою ж маємо справу тоді, коли в літературно-художньому онімі так чи інакше виражається концепт твору, певний зв'язок з творами інших письменників [151]. Сучасні спостереження доводять, що такого поділу замало. Л.О. Белей, зокрема, за стилістичною функцією виділяє чотири групи ЛХА: нейтральні, характеристичні, дейктичні та ідеологічні. Ці функціонально-стилістичні типи ЛХА корелюють з чотирма функціями ЛХА [27, 8]. Перші, як зауважує автор, позбавлені супровідних конотацій. Характеристичні ж ЛХА можуть вказувати на вік, національність, соціальний статус, сімейний стан денотата, увиразнювати певні риси характеру чи зовнішності персонажа, а також здатні виражати емоційне ставлення до найменованого героя. Їх Л.О. Белей поділяє на такі групи: а) національно/регіонально значущі; б) хронологічно значущі; в) соціально значущі; г) характеристично-оцінні, які в свою чергу поділяються на експресивно-оцінні та інформаційно-оцінні ЛХА. Дейктичні, або вказівні ЛХА, подібно до нейтральних, за спостереженнями Л.О. Белея, характеризуються відсутністю супровідних конотацій й передусім покликані вказувати на реального прототипа літературного персонажа. Ідеологічні ЛХА - це штучні утворення, основним призначенням яких є ідеологічно вмотивована характеристика чи оцінка денотата-персонажа [27]. Запропонована класифікація ЛХА ґрунтується на принципі стилістичної домінанти. Адже у художніх творах ЛХА можуть виконувати одразу кілька функцій. При емпіричному обґрунтуванні фактів, що стали предметом нашої роботи, перевагу надаємо класифікації ЛХА, яку запропонував Л. О. Белей.
За нашими спостереженнями, драматурги найчастіше обирають (чи творять) ЛХА з певними настановами, домагаються гармонії образу та його іменування. Це стосується не тільки іменувань персонажів, які зазначені у списку дійових осіб на початку твору, а взагалі всіх ЛХА, які вживаються у творі.
Дослідники ономастичного простору драматургії В. В. Лобода та С. В. Шевчук виділяють у п'єсах три поля спілкування: а) поле монологічного авторського мовлення, в якому презентуються дійові особи; б) поле ремарок; в) поле діалогічного мовлення [143]. На нашу думку, при опрацюванні драматичних творів до уваги слід брати усі три поля. Це дає можливість для якнайповнішого і системного дослідження літературно-художньої антропонімії української драматургії XIX-XX ст. Адже перше поле, що становить список дійових осіб, за нашими спостереженнями, нерідко містить інформацію про мотивацію іменування персонажів п'єси; напр.: "В е р н и г о р а - здоровенний казарлюга... Холодно завзятий, байдужий, мов кам'яний...", "Ш р а м - увесь покарбований, без лівої руки...", "О п а ц ь к и й - дуже товстий пан..." ("Оборона Буші" М. Ст.), "К р и в о н і с - козак з перебитим носом" ("Богдан Хмельницький" М. Ст.), "Г о л о х в о с т и й - промотаний цилюрник" ("За двома зайцями" М. Ст.), "М н о г о м а в - "богатий мужик", "Х р а б р о с т о й - офіцер воєнний" ("Добродітель превишаєт богатство" О. Дух.) та ін.
Важливо, що нерідко інформація про мотиви номінації персонажів подається тільки у списку дійових осіб, а у другому та третьому полях вона взагалі відсутня.
У полі ремарок, крім технічних повідомлень автора, інколи міститься додаткова інформація про характер, зовнішність та деякі інші особливості дійових осіб, що стали в основу мотивації іменування денотата. Наприклад: Ч о р н а П а н т е р а - "дуже тонка, гнучка, одягнена в чорне, лице з різкими рисами, розвиненими щелепами; лице жагуче; майже дике і грубе...", Б і л и й М е д в і д ь - "великий, трохи незграбний, мішкуватий, має довге пишне біле волосся... Нахмурено, обома руками розчісує волосся назад і дрібними кроками товстих ніг ходить по ательє..."("Чорна Пантера і Білий Ведмідь" В. Вин.), Л о б к о в и ч - "чоло високе... Дивиться ніби, спідлоба і вбік од того з ким балакає..."("Пригвождені" В. Вин.) та ін.
Значення ремарок у драматичних творах дуже важливе, подані в них додаткові відомості про персонажів можуть визначити справжні мотиви номінації денотатів, оскільки іноді драматурги для створення комічного ефекту іменують своїх персонажів всупереч особливостям їхньої зовнішності, характеру тощо; напр.: "Г о р о б е ц ь - аж не віриться, що людина може бути такою, - пудів на дванадцять, і сила в ньому причаїлася неабияка. Розмовляє споквола, рухи повільні. Обіч нього - В е д м і д ь, теж козак, невисокий зростом, сухорлявий, він здається маленьким проти Горобця..."("За дев'ятим порогом " О. Кол.), "В цю мить вбігає П у ш и н к а ... і ніколи не подумаєш, що ця тендітна, принадна жінка може бути такою енергійною ..." ("Підеш - не вернешся" І. Коч.) тощо.
Спостерігаємо, що мотивація ЛХА у драматичних творах найчастіше розкривається у третьому полі, тобто в самому мовленні дійових осіб, у якому панують діалоги, а також дуже часто представлено чимало монологів. Наприклад: "С е к л и т а. Оце втомилась! Бігала, бігала, як той хорт за зайцями, доки не випродала всіх яблук; а це, думаю, давай забіжу до Сірка... П р о к і п С в и р и д о в и ч. До якого Сірка? В мене був собака Сірко, та я його давно прогнав з двору, що так погано дражнили" ("За двома зайцями" М. Ст.), "3 - й ч о л о в і к . Я ще малий був тоді, як він пішов з села, то і негаразд його знаю! Скажіть мені, чи це так-таки Бурлакою і прозивають, ч