РОЗДІЛ 2
Проблеми культурної політики в Україні на сучасному етапі розвитку суспільства
2.1. Головні принципи культурної політики в Україні. В першому розділі роботи було розглянуто теоретичні основи принципів культурної політики сучасних демократичних держав. Аналіз нормативно-правової бази і поглядів окремих авторів з цього питання було проведено у контексті головних суспільних інтересів суб'єктів культурної політики. Далі буде представлено огляд нормативно-правової бази України, що закріплює принципи сучасної української культурної політики.
Основи законодавства України про культуру [65, ст.294] визначають такі основні принципи культурної політики в Україні: визнання культури як одного із головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України; утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами; збереження і примноження культурних надбань; розвиток культурних зв'язків з українцями, що проживають за кордоном, як основи збереження цілісності української культури; гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об'єднань; рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей; доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина; забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян; визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури; поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури.
Як бачимо, законодавство спрямоване на поєднання напрямків національного розвитку культури з розвитком загальнолюдських цінностей, з визнанням пріоритету міжнародно-правових норм регулювання культури. Але серед принципів культурної політики України явно переважають ті, що спрямовані на національні цінності, що є проявом такого складного і багатогранного питання як національно-державні інтереси. "Національні інтереси - це усвідомлені потреби держави, що визначаються економічними і геополітичними відносинами окремої держави в дану епоху, культурно-історичними традиціями, необхідністю забезпечення безпеки країни тощо... Національні інтереси виступають як об'єктивно зумовлені мотиви діяльності суб'єктів, які складаються з усвідомлення ними власних потреб та з'ясування умов і засобів їхнього задоволення. Національний інтерес - це реалізація природного права народу на гідне існування, важлива детермінанта національного відродження України" [66, 114]. Національні інтереси є проекцією законних особистісних цілей та інтересів більшості суспільства. Інтереси суспільства набувають статусу національних і перетворюються на орієнтир конкретної державної політики. Етнонаціональний інтерес може набувати різних форм. В державних націях національний інтерес виступає в формі державного, а в "недержавних" може мати такі вирази: етнічна група ідентифікує своє політичне становище з державою, суб'єктом якої вона є (найчастіше це можна спостерігати в країнах із федеративним устроєм); етнічна група прагне змінити власний статус, що може бути досягнуто або розпадом, або трансформацією старої етнополітичної системи і поява на її місці нової.
Один з шляхів такої трансформації старої етнополітичної системи, перехід до такого стану суспільства, щоб усі етнічні групи ідентифікували своє політичне становище з державою, пропонує П.Баулін (заст. голови Руського Блоку, народний депутат України 3-го скликання). Він вважає, що наша держава фактично не стала унітарною: Донецьк і Львів, Харків і Бахчисарай живуть різним життям. Тому політик пропонує надати Україні статус федеративної держави. Керуючись принципами культурно-історичної ідентифікації, він виділяє такі суб'єкти федерації: Підкарпатська Русь, Східна Галіція, Волинь, Поділля, Північна Буковина, Наддніпрянщина, Чернігівсько-Северський край, Полтавський край, Слобожанщина, Запоріжжя, Новоросія, Донбас, Таврида. Кожен край буде наділений широкими правами культурно-економічної автономії. Краї зможуть регулювати мовну політику в залежності від етнічного складу та бажання громадян. Українська мова зберігає статус державної, і її вивчення є обов'язковим [67, 3].
Це було ставлення до вирішення проблеми політичного діяча. Вчені також висловлюють свою думку з цього приводу [68-71]. М.П.Рагозін, аналізуючи роботи авторів, що виступають за федеративний устрій держави (М.С.Грушевський, Т.Чорновіл, О.Хавич, К.Бондаренко, М.Долишній, В.Кравцов, В.Симоненко, Г.Колодій), зазначає, що при переході до федералізації найбільшої гостроти набуває мовна проблема. На статистичному матеріалі зроблені висновки: а) введення офіційної українсько-російської двомовності на загальнодержавному, а тим більш, на регіональному рівнях ніякої загрози цілісності України не несе; б) абсолютна більшість населення всіх регіонів України позитивно ставиться до української мови, тобто її подальший розвиток гарантується [72, 117-123].
Хотілося б, щоб сучасні політики звернули увагу на такі пропозиції. Мабуть, згодом так воно й станеться, бо не звертати увагу на полікультурність суспільства не зможе довго жодна влада.
Патлах І.М. виділяє серед багатьох національних інтересів такі пріоритетні: забезпечення суверенітету держави; створення цілісної системи національної безпеки; безконфліктне входження України в міжнародне суспільство як рівноправної держави і створення стабільних умов для розвитку стосунків з країнами, в яких вона має власні інтереси; охорона конституційного ладу; гарантування прав національних меншин, розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності громадян всіх національностей, що становлять народ України; подолання економічної
- Київ+380960830922