РОЗДІЛ 2
ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЛЬВІВСЬКОЇ ШКОЛИ АГРАРНОЇ ІСТОРІЇ
2.1. Витоки львівської школи аграрної історії.
Початок активного вивчення питань аграрної історії у Львівському університеті припав на середину ХІХ ст. Частково це було пов'язано з загальною ситуацією на галицьких землях у складі Австро-Угорської імперії, де після 1848 р. відбувалося певне економічне піднесення та зміни у структурі господарства, що, безперечно, спонукало до вивчення подібних процесів у Речі Посполитій. Важливим чинником була також наявність великої джерельної бази (актових книг, матеріалів ревізій та люстрацій королівщин тощо), яка доти практично не була введена до наукового обігу. Інтерес до подібних джерел був також викликаний змінами у методологічних принципах тогочасної європейської історичної науки: зародженням позитивізму, переосмисленням ролі історичного джерела, визнанням важливого місця соціальних рухів у історичному процесі.
Перші дослідження аграрної історії періоду феодалізму були зроблені польськими істориками. Вони, зокрема, започаткували вивчення проблем економічних та соціальних наслідків реформування сільського господарства на галицьких землях у складі Речі Посполитої. Сучасний дослідник Львівської історичної школи В.П. Педич пов'язує вивчення місцевої історії з іменами польських дослідників С. Шараневича, праці якого були присвячені стародавнім містам - Львову і Галичу - та Ю. Целевича, праця якого "Опришки" була написана на основі судових актів м. Станіслава та кримінальних протоколів Коломиї, Надвірної, Галича та ін. Ця праця значно розширювала відомості про антикріпосницьку боротьбу Олекси Довбуша, його попередників та наступників [171].
Друга половина XIX ст. - це період становлення і розвитку польської наукової історичної школи у Львівському університеті. У 1871 р. кафедру загальної історії очолив Ф. Ліске. За 20 років роботи в університеті дослідник зробив надзвичайно багато для розвитку польської історичної науки. Він був ініціатором створення польського історичного товариства, одним із засновників періодичного видання "Kwartalnik historyczny". В цьому виданні друкували свої дослідження і представники Львівської школи аграрної історії [172].
Початок вивчення української історії і історії селянства, зокрема, у Львівському університеті можна віднести до 90-х рр. XIX ст., коли внаслідок порозуміння між польськими і українськими політиками було досягнуто домовленості про відкриття кафедри історичного профілю з українською мовою викладання. Після певної підготовчої роботи у 1894 р. було утворено кафедру загальної історії зі спеціальним вивченням Східної Європи. Очолити її запропонували випускникові Київського університету, учневі відомого історика Володимира Антоновича - молодому вченому Михайлові Грушевському. 11 квітня 1894 р. йому було присвоєно звання звичайного професора, і він очолював кафедру аж до 1914 р. [173].
Приїзд М. Грушевського до Львова став важливим стимулом для утвердження українства в стінах університету. Молодий професор поринув у вир громадсько-політичного та культурного життя Львова, у викладацьку та наукову роботу. Навколо його кафедри гуртувались українські студенти - згодом послідовники наукової історичної школи М. Грушевського. Найбільш відомими з них стали І. Крип'якевич, С. Томашівський, М. Кордуба, О. Терлецький, І. Шпитковський та інші. Значну увагу вони приділяли і питанням історії селянства. Наприклад, С. Томашівський з ініціативи М. Грушевського вивчав документи львівських архівів, зокрема Бернардинського, з метою виявлення матеріалів часів Хмельниччини. Віднайдені документи, разом із самостійними розвідками до них, вийшли у трьох томах "Матеріали до історії Галичини". А через деякий час історик подає до Сенату Львівського університету розвідку "Народні рухи в Галицькій Русі 1648 р." [174].
Саме представники школи М. Грушевського закладали підвалини сучасної історичної науки у Львівському університеті, а їх вчитель став родоначальником окремої історичної школи, для якої характерним було критичне ставлення до джерел, концептуальне осмислення історії України, різних її періодів. Підсумовуючи свої досягнення за 1881 - 1885 рр., М. Грушевський стверджував таке: "Мій світогляд формувався в поміркованім, ліберальнім напрямі з народницькими ухилами, з культурно-національною закраскою" [175]. У своїй лекції, виголошеній 30 вересня 1894 р. у Львові, перший професор історії України М. Грушевський подає свою історіософію, її основні принципи:
1. усі періоди історії Руси-України є "тісно й нерозривно сполучені між собою... як одні й ті ж змагання народні, одна й та ж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах".
2. "народ, маса народня зв'язує їх в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він - із своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхами і помилками - єсть єдиний герой історії" [176].
Зацікавленість М. Грушевського суспільно-економічною проблематикою, якій він приділив велику увагу у своїх історичних дослідженнях, випливала з кількох взаємно пов'язаних джерел. Найважливішими з них є:
1. пануюча тоді позитивістська позиція в констатуванні та поясненні досліджуваних явищ та історичних процесів;
2. прийнята М. Грушевським загальна схема української історії;
3. призначення ним економічному чинникові важливої, детермінуючої ролі в процесі історичного розвитку.
Саме такий напрямок мислення розбудив у ньому його безпосередній науковий опікун В. Антонович, а також історичні праці М. Костомарова і М. Драгоманова. Багато зусиль і праці вклав він у пошук та дослідження незліченної кількості фактів, зокрема зі сфери господарської діяльності, щоб створити з них загальну картину історичного прогресу, причинні зв'язки та еволюцію. До самого кінця свого творчого життя М. Грушевський не відмовився від позитивістського світогляду та концепції наукового опису і пояснювання історичного процесу на основі ґрунтовного аналізу с
- Київ+380960830922