Розділ 2.
Особисті права громадян та адаптація законодавства України про їх охорону до стандартів Європейського Союзу
2.1. Адміністративна правосуб'єктність громадян України та її співвідношення зі статусом особи в праві Європейського Союзу
Необхідною передумовою успішного просування нашої країни шляхом європейської інтеграції є адаптація адміністративного законодавства до законодавства Європейського Союзу. Особлива увага до вказаного законодавства присвячена управлінським відносинам в Україні, пов'язаним з впровадженням в законодавстві України Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами [177]. Йому належить ключове місце у забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, адже адміністративне законодавство органічно і нерозривно пов'язане з діяльністю виконавчої влади та інститутів державного управління. Саме його норми покликані забезпечити встановлення і розвиток демократичних відносин між громадянином і апаратом управління, які на сьогодні виступають критерієм оцінки внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності.
Соціологічний метод дослідження допомагає визначити ставлення громадян до вступу в ЄС, враховуючи зарубіжні дані. За даними опитування на замовлення Єврокомісії від 5 грудня 2002 року, найбільша громадська підтримка серед країн-кандидатів щодо набуття членства в Європейському Союзі існує в країнах, які знаходяться найбільш далеко від вступу в Європейський Союз: Румунії - 80%, Болгарії - 74%, Туреччині - 59%. У Польщі ж, яка незабаром має стати членом ЄС, це рішення підтримують лише 51% населення. В Україні частка тих, хто виступає за вступ до ЄС, загалом не перевищує 35-40% (щоправда, за деякими опитуваннями ця цифра сягає близько 60%) [243, с. 80]. На початку 2003 року у 10 країнах-кандидатах на вступ до ЄС розпочалося проведення референдумів щодо схвалення договорів про вступ їхніх країн до ЄС. Бажаючих проголосувати виявилось лише 55% з тих, що мають право голосу. З них за вступ до ЄС проголосувало 89% [111, с. 8].
Вивченням деяких аспектів правового статусу громадянина України в процесі адаптації законодавства України до законодавства ЄС займаються в рамках науки адміністративного права такі автори, як В.Б.Аверьянов [21], О.М.Бандурка [5; 12], О.В.Негодченко [101], В.Ф.Опришко [104; 105; 106], А.В.Омельченко, А.С.Фастовець [106], досліджують дане питання й представники науки міжнародного права: Ю.М.Коломієць [42], Р.А.Петров [113; 114; 115], В.О.Ріяка, А.Є.Тамм [42] та ін.
Як відомо, стратегічною метою інтеграції України в ЄС є набуття повноправного статусу країни-члена ЄС, основним напрямком якої виступає адаптація законодавства [4]. В свою чергу, процес адаптації адміністративно-правового статусу громадянина України до законодавства ЄС передбачає ряд послідовних дій щодо розгляду та вивченню європейських джерел права у галузі охорони особистих прав громадян і поступовому наближенню національного законодавства до світових стандартів [45, с. 86]. Дослідження законодавства ЄС надасть можливість визначити адміністративно-правовий статус громадянина України на території ЄС та порівняти його зі статусом громадян ЄС.
Адміністративно-правовий статус громадянина України - це встановлені законом й іншими правовими актами України сукупність прав і обов'язків громадянина, що гарантують йому участь в управлінні державними справами і задоволення публічних та особистих інтересів через діяльність державної влади та органів місцевого самоврядування [3, с. 345].
Традиційно в науці теорії держави і права права і свободи прийнято класифікувати на: особисті, політичні, соціально-економічні. Саме така класифікація властива Загальній Декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН в 1948 р.
Однак, всі права і свободи невіддільні одне від одного і взаємопов'язані. Так, М.І.Хавронюк вважає, що право на життя у широкому розумінні охоплює право на достатній життєвий рівень, на охорону здоров'я, на безпечне життя, довкілля тощо. Право на свободу передбачає не тільки незастосування до людини свавільного арешту, а й можливість вільно обирати собі місце проживання і громадянство, вільно займатися підприємницькою діяльністю, виражати свої погляди, користуватися рідною мовою тощо. Тому таке розділення носить чисто умовний характер, і, для зручності, ми спробуємо розглядати права і свободи за схемою, запропонованою у Загальній Декларації прав людини.
Отже, особисті права і свободи пов'язані безпосередньо з особою, не ув'язуються з приналежністю до громадянства і не витікають з нього. Іншими словами особисті права і свободи визначають положення особи як такої. Особисті права і свободи невідчужувані і належать людині від народження. До особистих прав відносяться такі права і свободи, як необхідні для забезпечення охорони життя, свободи, гідності людини, і інші природні права, пов'язані з її індивідуальним приватним життям. Особисті права включають: право на життя, право на свободу і особисту недоторканність, на недоторканність приватного життя, житла, вільне пересування і вибір місця проживання, свободу совісті, свободу думки і слова, на судовий захист своїх прав, на юридичний захист, на процесуальні гарантії у разі притягнення до суду і т.д.[45, с. 88].
Право на життя суміщає в собі дії по створенню і підтримці безпечних соціального та природного середовища, умов життя (наприклад, політика держави, що забезпечує цілеспрямовану боротьбу із злочинами проти особи). До сфери особистих прав людини відносяться право на охорону державою людської гідності. Німецькі правознавці зазначають, що право на охорону людської гідності становить основу конституційно організованого суспільства і утворює багатомірний захищений простір, який оберігає його конституційно-правові надбання.
Ніщо не може бути основою для применшення людської гідності. Гідність перетворює людину з об'єкта впливу в активного суб'єкта держави, тому метою соціальної держав
- Київ+380960830922