РОЗДІЛ 2
ІДЕНТИЧНІСТЬ І ПРОЦЕС МОВНОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ
2.1. Мова в соціокультурному просторі
Соціально-психологічний підхід до проблеми самоідентифікації особистості став загальним для широкого кола гуманітарних наук. Соціальна психологія, соціологія, культурологія, етнографія, а також велика низка суспільно-політичних досліджень ідентичності тією чи іншою мірою поділяють (або щонайменше запозичують деякі елементи) визначення ідентичності особиcтостi, що виникає в процесі соціокультурної самоідентифікації як "психологічного уявлення людини про своє "Я", яке характеризується суб'єктивним відчуттям своєї індивідуальної самототожності і цілісності; ототожнення людиною самої себе (частково усвідомлюване, частково неусвідомлюване) з певними типологічними категоріями (соціальним статусом, статтю, віком, роллю, зразком, групою, культурою тощо)" [81, 238].
Щоб уникнути надмірної психологізації теми ідентичності, яка відчувається у наведеному визначенні, слід, на нашу думку, посилити дослідження саме соціальної складової ідентичності. Тут доречне звертання до терміна психосоціальної ідентичності з концепції Еріка Еріксона. Остання є "суб'єктивним відчуттям і водночас об'єктивно спостережуваною якістю самототожності і цілісності індивідуального "Я", супроводжуваною вірою індивіда в тотожність і цілісність певного образу світу і людини, який він поділяє з іншим" [81, 239].
Саме цілісний образ світу, визнаний іншими, і важливість цього взаємного визнання і вводять соціально-філософський аспект у дослідження нашої теми. У світлі такого розуміння процесу соціокультурної самоідентифікації особистостi ми вважаємо доречною постановку питання про ідентичність і життєвий світ (у тому значенні, яке має це поняття в соціологічній феноменології А.Шюца) [183].
Згідно з А.Шюцем, життєвий світ - це соціальний світ, який є світом повсякденної практичної діяльності людей. Важливим при цьому є момент інтерсуб'єктивності життєвого світу: цей світ переживається мною як спільний для мене та інших людей. У першу чергу йдеться про спільність базових сенсів і фундаментальних настанов, існування яких є можливим завдяки спільній мові. "Соціальний світ, в якому я живу, будучи пов'язаним численними відносинами з іншими людьми, є для мене значимим. Він наділений для мене сенсом, але я водночас упевнений в тому, що він наділений сенсомі для інших людей також. Далі, я припускаю, що мої акти, орієнтовані на інших, будуть розумітися ними аналогічно до того, як я розумію акти інших, орієнтовані на мене. Більш-менш наївно я припускаю існування загальної схеми співвідношення для моїх актів та актів інших людей. Іншими словами, ми обидва вважаємо, що інтерпретуємо загальні для нас об'єкти і події достатньою мірою однаковим чином" [183, 98].
Тобто члени певного суспільства мають спільне базове знання про певну схему належної взаємодії одного з одним і з навколишнім середовищем і схему взаємних інтерпретацій їхніх дій стосовно один одного, стосовно об'єктів навколишньою середовища, так само як і інтерпретації самих цих об'єктів. У тому числі - спільні уявлення про образ світу, образ "Я" і, зрештою, про саме поняття ідентичності. Взаємодія людей у суспільстві (і, зрештою, цілісність суспільства) можлива як раз саме тому, що кожна окрема людина ідентифікує себе як істоту, яка, завдяки існуванню спільної (національної) мови, має певне знання про певні традиції, норми, моделі поведінки, рольові настанови, взаємодіє з іншими на основі цього знання і визнає інших як таких, що також визнають ці певні норми й цінності і водночас самі є елементами суспільства. Відтак можна припустити, що ідентичність, власне, і є інтерналізованим життєвим світом, або, з іншого боку, деяким каналом, через який життєвий світ стверджує своє існування.
Процеси, які відбуваються в середовищі повсякденної практики особистості (тобто в життєвому світі), з необхідністю впливають на цілісність її соціокультурної ідентичності. У цьому ракурсі важливою є актуалізація проблеми ідентичності й самоідентифікації особистості внаслідок зміщення координат соціокультурного простору і, відповідно, втрати базових орієнтирів людської взаємодії.
На думку дисертанта, соціокультурна iдентичність особистості- це її історія, мова і її розташування в соціокультурному середовищi, до якого вона разом з іншими (які набувають статусу значимих інших) вводиться шляхом соціалізації, шляхом введення до певного смислового соціокультурного контексту, який є спільним для всіх членів суспільства, до якого вона належить. Саме цей смисловий контекст, горизонт спільного знання творить суспільство одним цілим, але з розвитком суспільства професійна спеціалізація його членів робить цілісність суспільства менш щільною - для членів різних соціальних, професійних та культурних груп з'являються свої системи цінностей і пріоритети, які не поділяються іншими членами суспільства, котрі не належать до цих груп. Але при цьому залишається сфера мовних і культурних канонів, які є спільними для всіх і які забезпечують живу цілісність суспільства й гармонізацію процесів національної самоідентифікації громадян і соціокультурної самоідентифікації особистості. Сьогодні існування такої сфери стає дедалі проблематичнішим.
Відповідно, величезна кількість інформації, продукованої кожного року, вже давно перевищила можливості людини засвоювати цю інформацію, і з необхідністю люди засвоюють її дуже вибірково. Як справедливо відзначає Г.Люббе, культурні наслідки такого стану важко переоцінити [107, 94-95]. Вибірковість засвоєння людиною інформації стає дедалі випадковішою, що майже унеможливлює однорідність соціокультурного простору, яка, зрештою, утворює підвалини глибинного взаєморозуміння людей як суб'єктiв цього простору.
Одним із важливих компонентів ідентичності особистості є мова. Власне мова і є тим, що фіксує, творить і відтворює соціокультурні коди й зразки в процесi соціокультурної самоідентифікації особистості. Мова є одним із каналів соціалі