РОЗДІЛ 2
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ ЯК ПРЕДМЕТ КУЛЬТУРОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Нація як форма нової ідентичності культури Модерну
Сучасний світ складається з чітко обмежених, виокремлених за культурними ознаками одиниць, що культивують свою етнічну своєрідність й прагнуть, в межах себе, культурної гомогенності. Такі одиниці, в яких ідея незалежності пов'язана з ідеєю культури, тобто національні держави, протягом двох століть після Французької революції стали нормою політичного життя.
Отже, в епоху Модерну в житті людства відбулася важлива й виразна зміна: націоналізм, а саме, за визначенням Е. Ґелнера, "поєднання держави з національною культурою" [37, 32] конституювався як загальновизнана норма. Це дає підстави припустити з більш-менш високим ступенем вірогідності, що націоналізм в Європі був специфічно модерною формою суспільної самосвідомості. Більш того, услід за деякими дослідниками цього питання (Е. Ґелнера, М. Хрох та ін.) можна стверджувати: справжній сучасний націоналізм не існує на доіндустріальному (домодерному) етапі, а етнічні територіальні рухи, що належать до цього періоду не можна вважати формою націоналізму. "Принцип націоналізму починає дійсно діяти тільки в умовах нового соціального устрою, коли значно збільшується соціальна мобільність і неймовірно зростає роль високої писемної культури" [37, 55]. Для доказу цієї вихідної тези слід проаналізувати деякі принципові моменти модерного розвитку, які призвели до появи нового менталітету з новим усвідомленням часу й новим розумінням політичної та соціальної практик.
Стало вже загальним місцем вказувати на розбіжності у визначеннях, інтерпретаціях та, взагалі, встановленні часових рамок такого явища як Модерн. Серед багатьох концепцій щодо цього, на наш погляд, можна виділити 3 магістральні напрямки розуміння Модерну: по-перше, Модерн як культура індустріального суспільства; по-друге, Модерн як суто естетичний феномен періоду кінця ХІХ - середини ХХ століть; та, по-третє, - як перманентний, не обмежений чітко визначеними часовими рамками, стан культури, що характеризується домінуванням антитрадиційної компоненти та усвідомленою орієнтацією на оновлення. Всі три вказаних підходи мають під собою досить ґрунтовні підстави, але не всі з них прийнятні для філософського дискурсу. Так другий підхід, що зводять Модерн до вузько-естетичного феномену автоматично переміщує це явище у площину мистецтвознавчого дискурсу, а третій підхід, навпаки, надмірно розширює, "розмиває" поняття, фіксуючи його складові й характерні ознаки за всіх часів історії людства.
Найбільш доречним і продуктивним, для даного дослідження, на наш погляд, є перший серед вказаних підходів, тому далі в роботі під Модерном ми будемо розуміти "індустріальний (сучасний) тип суспільства й культури, що було складено до ХVII-XVIII ст. й розвинуто до XIX - першої половини XX ст. з притаманим для цього періоду способом самоусвідомлення культури - "проектом Модерну" [200, 5; 232].
Ключовим моментом Модерну як індустріальної культури є поняття "сучасність" та специфічне ставлення до неї. "Термін "сучасність" набув не тільки нормативного, але й викривленого значення завдяки міфу про прогрес, що існував в західній думці ще за часів Просвітництва" [15, 127]. Нормативність же полягає в тому, що сучасність розуміється краще, ніж те, що їй передує. Протилежністю сучасного є поняття "відсталого" (тобто традиційного), що й вносить деякі викривлення, заважаючи бачити сучасність такою, якою вона є насправді. Отже, коли йдеться про модерн-сучасність, то він є результатом трансформації (модернізації) традиційного типу суспільства та культури, спричиненої технологічними інноваціями п'яти останніх століть в Європі. Ці зміни носять системний характер й мають економічний, соціальний, політичний, культурний, психоемоційний виміри. Крім цього, трансформація призвела до революції в людській свідомості, змінила емоційну структуру життя.
"Серед всіх спрощень можливих при описі процесу модернізацій, найменш помилковим буде твердження, що модернізація - це трансформація сприйняття часу"[15, 129]. Із суспільної свідомості виштовхується минуле як основа і гарант сучасного та міра наступної історії. Домінантною категорією стає "майбутність" - глибока зміна темпоральної структури людського сприйняття, в межах якої майбутнє є головним орієнтиром не лише уявлень, але й діяльності. Це має грандіозні наслідки для культури, що й дозволяє вказувати на зміну парадигм: з традиційної (чи за визначенням Е. Ґелнера, аграрної) культури на індустріальному (модерну). Можна фіксувати, що новими (специфічно модерними) є: історична свідомість, яка пориває з природньою безперервністю традиції; розуміння політичної практики як самовизначення й "само здійснення"; довіра до розумного дискурсу, яким можна легітимувати будь-яке панування.
Якщо конкретизувати, то, по-перше, модерна свідомість виражається в переконанні, що "треба покласти новий початок" [231, 166]. В цьому переконанні полягає зміна історичної свідомості: історія уявляється ареною дій, орієнтованих на майбутнє та пориваючих з традицією. На відміну від аграрного суспільства, де традиція була основним засобом суспільного існування та продукування, в модерному суспільстві традиція з даності перетворюється на проблему, тобто з'являється можливість ставитися до неї критично й вибірково. Теперішнє покоління відчуває свою відповідальність за майбутнє покоління, тоді як приклад "предків" втрачає свою взірцевість. Переживання часу характеризується очікуванням кращого майбутнього, а власне категорія часу втрачає свій сакральний характер. Якщо раніше час розумівся як Господня власність, непідвладна людському контролю, то тепер він сприймається як реальність, яку можна й треба планувати з метою досягнення бажаного майбутнього. Ці темпоральні зміни людського сприйняття призводять до того, що нове та інновація конституюються як культурна цінність. Початковий революційний пафос цієї нової історичної свідомості поступово затихає, але рефлективне розмивання традиці
- Київ+380960830922