РОЗДІЛ 2
ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ДОПОМОГИ ВОЇНАМ І ЦИВІЛЬНОМУ НАСЕЛЕННЮ: СТВОРЕННЯ, СТРУКТУРА, СОЦІАЛЬНА БАЗА, ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ
Уже з перших тижнів після оголошення 19 липня 1914 р. Німеччиною війни Росії масштаби воєнних операцій на її фронтах набули таких розмірів, які набагато перевершили всі попередні збройні конфлікти. Російська армія, сформована у Північно-Західний (проти Німеччини) і Південно-Західний (проти Австро-Угорщини) фронти, вперше в світовій історії вела бойові дії на території, котра пролягала від Балтики до Чорного моря довжиною 1934 км. Південно-Західний фронт проходив по території України довжиною більше 400 км, який захищали чотири армії та ще декілька спеціальних військових частин[1]. Хоча всі учасники збройного протистояння покладали надії на швидку й блискавичну війну, вона відразу почала розгортатися за тільки їй властивою логікою, вступивши у фазу виснажливого затяжного змагання матеріально-технічних, політичних, морально-психологічних і людських резервів великих держав світу. Щоб підтримати величезні армії, що воювали на фронті, цілі суспільства з їхніми економіками впрягалися в колісницю війни. Зростаючі втрати призводили до страшного напруження сил на фронтах і в тилу, оголювали й поглиблювали фатальні політичні й соціально-економічні вади старих імперських порядків Європи. В результаті для Німеччини, Австро-Угорської, Турецької і Російської імперій війна зрештою стала змаганням на самознищення[2].
Росія вже на початковому етапі війни зіткнулася зі значними труднощами, які невдовзі переросли в затяжну кризу, котру безсилий був побороти її самодержавний устрій. У першу чергу потребували термінової допомоги сотні тисяч поранених, хворих та скалічених військовослужбовців, їхні родини й біженці. Урядові структури були змушені визнати, що без широкої підтримки громадськості в справі вирішення цієї проблеми їм не обійтися. Втім, у політиці правлячої верхівки з даного питання була відсутня послідовність. З одного боку, уряд ніби заохочував діяльність громадських організацій доброчинного спрямування. Адже з перших днів після початку воєнних дій створюються різноманітні місцеві товариства, попечительства і комітети для допомоги постраждалим військовослужбовцям та цивільному населенню. Міськими й земськими органами самоврядування, громадами і приватними особами засновуються лазарети, притулки, патронати, виділяються значні громадські кошти з метою всебічної опіки співвітчизників. Цим демонструвалися своєрідне єднання та солідарність народу з владою. Бо в житті суспільства війна стала надзвичайною подією, яка спершу викликала загальне патріотичне піднесення у переважної його частини. "Тисячі людей безкорисно віддавали свою працю і свої кошти на благородну справу. Лазарети і санітарні поїзди облаштовувалися на кошти членів імператорської родини, різними громадськими організаціями та приватними особами" - писав у своїх спогадах генерал-губернатор прибалтійських губерній П.Г. Курлов[3].
З боку урядових кіл мали місце навіть спроби проголосити цю війну другою вітчизняною в імперській історії, для чого останніми вживалися різні заходи. Один із сучасників в перші тижні війни так писав про агітаційні заходи влади: "На фронті мордобій; найменший протест, заперечення - воєнно-польовий суд, розстріл. Хтось в уряді зміркував, що однією суворістю не обійдешся, - пішли в дію заходи агітаційного змісту. В казармах стали розповсюджуватися патріотичні брошури, влаштовувати кіносеанси, що показувало ненависного ворога та хоробрість російського війська. Тут же єлейні образи "батьків-командирів", найблагородніших офіцерів, слухняних солдатів, здатних грудьми захищати і вмерти за престол. Батьки робітників і селян посилали в кінофільмах синів на фронт, благословляючи на державну справу. Безкоштовно дарували солдатам портрети Миколи ІІ, його родини в складі численних жінок і єдиного персонажа чоловічої статі - наслідника Олексія. У госпіталях улаштовувалися концерти і вистави для видужуючих. Артисти ніколи не відмовлялися від виступів, часто не брали нагороду, запропоновану дамами-розпорядницями"[4].
Проте наступні події на фронті принесли багато розчарувань для простих громадян, і ці спроби не знайшли належного відгуку серед населення. Натомість дещо більшого поширення набула теза щодо єднання тилу й армії, розрахована на природні почуття людей, яких не залишала тривога за долю рідних і близьких на фронті. До того ж представники влади постійно мусували цю ідею в пресі та у Державній думі. Так, наприклад, міністр землеробства О.М. Наумов наголосив з трибуни останньої на тому, що під час війни "відбувається боротьба не армій, а народів"[5].
З іншого боку, правляча бюрократія з підозрою ставилася до посилення впливу громадськості навіть в організаціях, які займалися благодійністю, а тим більше в таких, що мали етнічні відтінки, намагаючись утримувати в останніх ініціативу й контроль у своїх руках. Тогочасна преса небезпідставно констатувала, що громадські організації не дуже заохочуються владою для допомоги військовослужбовцям і цивільному населенню. Причина була в тому, що самодержавна влада вбачала для себе загрозу у всякій громадській ініціативі[6].
Однак, незважаючи на наявність досить широкої системи державних органів, які виконували військово-господарські функції, з перших же днів війни широкомасштабні воєнні дії, невпинно зростаючі потреби армії, чималі жертви серед військових змушували офіційну владу перейти на позиції більш тісної співпраці насамперед з міськими і земськими органами самоврядування. Реакцією на неповороткість уряду, його нездатність до належної в тодішніх складних умовах організації військового господарства, у тому числі й медично-санітарного, стало зростання ролі підприємницького класу не тільки на місцевому, а і державному рівні, який разом з іншими громадськими силами організувався в загальноросійські об'єднання. Навіть допуск буржуазії до участі у військово-санітарній справі свідчив про зростання політичної активності буржуазі
- Київ+380960830922