РОЗДІЛ 2
ЕТИКЕТНІ ОДИНИЦІ НА ПОЗНАЧЕННЯ ЗВЕРТАННЯ
В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ УКРАЇНСЬКИХ
ПИСЬМЕННИКІВ ХІХ ст.
2.1. Роль і функції звертань у листах письменників
Невід'ємним компонентом епістолярної взаємодії співрозмовників є звернення до адресата, його ідентифікація. Звертання - категорія складна і неоднозначна, сповнена різних психологічних нюансів. У поглядах учених на цю мовну категорію існують суттєві розбіжності. Неоднозначність у кваліфікації звертання зумовлена в першу чергу його специфікою: складністю синтаксичної організації, синкретичним характером, поліфункці-ональністю, труднощами в диференціації первинної та вторинної функцій.
Загалом у лінгвістиці до визначення статусу звертання та його функціонального навантаження існує кілька підходів. Починаючи від Ф.І.Буслаєва, що увів поняття "звертання", під ним розуміють компонент, який виражає відношення між мовцями [46, с.277].
Після Ф.І.Буслаєва встановилася традиція не вважати звертання частиною чи членом речення. Так, Д.М.Овсянико-Куликовський кваліфікував звертання як "слова і вислови, що не входять до складу речення, а прилягають до речення, стоять при ньому" [162, с.177]. О.М.Пєшковський висловлював думку про те, що звертання за змістом пов'язані з реченням, але вони "внутрішньо чужі реченню, яке дало їм притулок подібно до кулі, що потрапила в організм" [171, с.367].Такого погляду на звертання дотримувався й О.О.Шахматов. Аналізуючи автономні звертання, основним призначенням яких є концентрація уваги адресата, дослідник висловив припущення, що "звертання в ряді випадків можна визнати особливим видом речення, яке одержало помітну тільки що вказану функцію" [274, с.261]. Такі висловлення він визначив як "вокативні односкладні речення", в яких "головним і єдиним членом є звертання, назва особи, до якої звернена мова" [274, с.86]. Учення про "вокативні речення" підтримали й інші мовознавці, але кваліфікували їх по-різному. Так, В.В.Бабайцева вважала такі конструкції односкладними [16, с.158], К.М.Галкіна-Федорук, К.В.Горшкова - неподільними еквівалентами речень [58, с.132], О.Г.Руднєв - номінативними односкладними реченнями [194, с.52]. Деякі дослідники відмовились від терміна "вокативні речення". Так, О.Б.Сиротиніна відзначає, що такі структури здатні набувати "самостійної комунікативної значущості" і кваліфікує їх подібно до вставних одиниць комунікатами [204, с.94].
В українському мовознавстві також приділялася значна увага описові та науковій інтерпретації звертань. Так, О.О.Потебня висловив думку про те, що кличний відмінок "як і називний, маючи певну діяльність у реченні, стоїть не поза ним, а в ньому"[182, с.161]. Ідеї О.О.Потебні продовжував розвивати Є.К.Тимченко, який відзначив, що вокатив може виконувати не тільки функцію підмета, а й прикладки та присудка, як і називний відмінок. Такі кличні відмінки дослідник визначив як "зовні слова", підкреслюючи при цьому, що кличний відмінок у ролі підмета входить до складу речення, якщо ж він стосується підмета, об'єкта або вживається незалежно, він "може вживатися поза реченням" [235, с.65]. Погляди О.О.Потебні, Є.К.Тимченка продовжував розвивати І.К.Кучеренко, який заперечив традиційну думку про відсутність зв'язку кличного відмінка з іншими словами в реченні: "Не він зв'язується, а з ним зв'язуються залежні від нього слова, зокрема присудок, повним і послідовним узгодженням" [123, с.153].
В українському мовознавстві поширилися й інші погляди на звертання. Так, П.С.Дудик уводить ці мовні одиниці до складу еквівалентів речення, констатуючи їх особливий характер [79, с.309]. Автори посібника "Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання" кваліфікують такі структури як "кличні комунікати", оскільки вони "нічого не називають, а тільки виражають різні заклики і почуття"[217, с.307].
А.П.Загнітко вважає "цілком логічним і мотивованим відносити звертання до модальної сфери мовлення, в якій віднаходять своє вираження ціннісні та оцінно-вартісні критерії" [92, с.267].
Щодо семантики і функціонального навантаження звертань, то в розв'язанні цієї проблеми вчені також не дійшли спільної думки. Так, Н.Д.Арутюнова зауважує, що звертання у функціональному відношенні виконує подвійну функцію. "Воно, з одного боку, дає змогу адресатові ідентифікувати себе як одержувача мовлення. З другого боку, в апелятиві часто виражається ставлення до адресата"[14, с.355-356].
А.Т.Абрамова стверджує, що крім основної функції називання особи, предмета чи явища, яким адресують мовлення, звертання мають три основні значення в реченні: "звертання - назви співрозмовника, позбавлені будь-яких емоційних та експресивних відтінків; звертання - назви особи, так чи інакше емоційно забарвлені, що виражають взаємини між мовцями; звертання - назви осіб, предметів, явищ, що не відповідають цілям безпосереднього спілкування, а використовуються для посилення експресії мовлення, вираження думок, почуттів..." [1, с.109-125].
На думку А.П.Леонтьєва, звертання виконує обов'язкові семантичні функції: називання адресата і його характеристика (причому поєднання цих функцій в одній лексемі дослідник вважає неможливим), і факультативні: супровідна характеристика, що її виражають поширювачі звертання; кваліфікація адресата, тобто вибір саме цього, а не іншого можливого найменування особи [129, c.81-94]. В.Є.Гольдін зазначає, що звертання виконують у мовленні щонайменше чотири функції: "виокремлення особи в предметній ситуації, вказівки на вже виокремлену тим або іншим способом особу, характеристики та соціального регулювання спілкування" [67, с.83]. М.С.Скаб стверджує, що звертання в структурі речення може: вказувати на адресата (проте не називати його); називати адресата з метою виокремити його з групи осіб, що можуть бути потенційно адресатами мовлення; називати адресата з метою позначити стосунки між ним та мовцем; називати адресата з метою дати йому певну характеристику, оцінку...; імітувати називання адресата [209, c.73].
Отже, під звертанням розуміємо граматично незалежний та інтона
- Київ+380960830922