РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ
ВМІНЬ УКРАЇНСЬКОГО КОМУНІКАТИВНОГО МОВЛЕННЯ РОСІЙСЬКОМОВНИХ ПЕРШОКЛАСНИКІВ
2.1. Проблема розвитку комунікативного мовлення в лінгвістичній, психологічній
та психолінгвістичній літературі
Вміння орієнтуватися в людському середовищі є надзвичайно важливою умовою
особистісного розвитку дитини, що зумовлює необхідність розвитку комунікативної
та соціальної компетентності учнів. Засобом реалізації соціально-психологічних
властивостей (комунікативних, інтерактивних та ін.), через які виявляється
комунікативна та соціальна компетентність особистості, є комунікативне
мовлення.
Для дослідження формування комунікативно-мовленнєвих умінь важливим є аналіз
проблеми розвитку комунікативного мовлення в лінгвістичному, психологічному та
психолінгвістичному аспектах. Аналізуючи його, вбачаємо за доцільне розглянути
ключові терміни понятійного апарату, якими будемо оперувати й надалі.
Сутність терміну “комунікація” не викликає у вчених розбіжностей. Комунікація
(лат. сommunicatio, від сommunico – роблю загальним, зв’язую, спілкуюся) – це
повідомлення, передача інформації засобами мови, мовлення (вербальна) або інших
знакових систем (невербальна) у процесі міжособистісного спілкування [131, 54].
З цього випливає, що поняття “мовленнєва комунікація” слід розуміти як
комунікацію людей засобами мови, тобто як вербальне спілкування.
Спілкування як процес міжособистісної взаємодії розглядалося в різні часи
В.М. Бехтеревим, Б.Г. Ананьєвим, В.М. М’ясищевим, А.В. Бєляєвою,
А.А. Бодальовим, М.І. Лисиною та ін. Як визначає Н. Ботвина, спілкування –
складний багатоплановий процес установлення і розвитку контактів між людьми, що
викликається потребами спільної діяльності і включає обмін інформацією,
вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприймання і розуміння іншої людини [45,
41]. М.І. Лисина тлумачить поняття “спілкування” як „взаємодію двох або кількох
людей, спрямовану на узгодження та об’єднання їхніх зусиль з метою налагодження
відносин та досягнення загального результату” [161, 9]. Подані визначення дають
підстави назвати головні умови здійснення спілкування: наявність двох (або
кількох) осіб - адресата і адресанта (комунікантів); активність
співрозмовників, спрямована на досягнення комунікативної мети.
М.І. Лисина дотримується думки про тотожність понять “спілкування” і
“комунікативна діяльність”. Виходячи з того, що діяльність мовця, який
застосовує мову для взаємодії з іншими членами мовного колективу (тобто в
процесі спілкування), - називається мовленням [14, 386], а також із вище
наведених визначень понять “спілкування” та “комунікація”, “комунікативне
мовлення” розуміємо як мовленнєву діяльність мовця, спрямовану до співбесідника
для досягнення кінцевої комунікативної мети, тобто як соціалізоване мовлення.
Увага науковців до комунікативної функції мовлення породила поняття
“комунікативної компетенції”. К. Менг зазначає, що вона полягає “в регуляції
комунікативної діяльності, тобто розумінні й породженні комунікативних
висловлювань” [177, 19]. М.М. В’ятютнєв визначає її як здатність вибору і
реалізації програми мовленнєвої поведінки залежно від здатності людини
орієнтуватися в тій чи іншій обстановці спілкування; вміння класифікувати
ситуації залежно від теми, завдань, комунікативних потреб, що виникають в учнів
під час бесіди, а також під час бесіди в процесі взаємної адаптації” [128].
М.І. Конюхов [131, 54] розуміє його як орієнтованість у різноманітних ситуаціях
спілкування, що базується на досвіді індивіда у сфері міжособистісної
взаємодії.
Основною одиницею комунікації представники комунікативної лінгвістики називають
комунікативний акт. Т.В. Колшанський [126, 23] порівнює комунікативний акт із
двовершинною системою, в якій виокремлюються два учасники – відправник та
одержувач. Серед елементів комунікативного акту М.М. Бахтін [222] називає такі:
комунікатор (суб’єкт, що передає інформацію), комунікант (суб’єкт, який отримує
інформацію та її інтерпретує), комунікативне поле (ситуація взагалі, про яку
може бути передана інформація), власне інформація про комунікативне поле,
канали інформації (засоби передачі інформації).
О.Р. Лурією [164] було здійснено класифікацію форм мовлення на вигуки, діалоги
(за О.Р. Лурією, діалог – бесіда, в якій беруть участь двоє суб’єктів) та
монологи; досліджено особливості кожної з них та виявлено спільні ознаки. Серед
висловлювань (текстів) діалогічної форми мовлення вчений виокремлював два типи
діалогів: простий, коли відповідь повторює питання і складний, коли суб’єкт
формулює нову, самостійно сформульовану репліку-відповідь. Хоча, варто
зауважити, досить часто в діалогах використовуються однослівні
репліки-відповіді, які не повторюють питання, наприклад: „так” або „ні”, і, на
нашу думку, діалоги такого типу не можна вважати складними.
У роботі М.Я. Дем’яненка та К.О. Лазаренка [80] визначено вплив індивідуальних
особливостей суб’єкта та отримувача інформації, особливості перебігу акту
спілкування залежно від індивідуальних особливостей суб’єкта дії; здійснено
класифікацію форм мовлення, їхніх модифікацій, зокрема всі форми мовлення
автори поділяють на усну діалогічну (розпитування, бесіда, диспут, дискусія,
суперечка), усну монологічну (виступ, доповідь, промова, лекція, розповідь),
писемну монологічну (конспект тексту, анотація, реферат, тези, нарис, стаття,
запрошення, привітання, лист).
Отже, усне спілкування може здійснюватися в діалогічній і монологічній формах.
На думку Е.О. Клочкової [127], розмовне мовлення може виявлятися і в проміжних
формах: діалог із елементами монологу, монолог із вкрапленнями
- Київ+380960830922