РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ НОРМАТИВНО - ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ УКРАЇНИ
2.1. Конституційні засади нормативно-правового регулювання організації і діяльності міліції України
Однією з важливих особливостей взаємозв'язку демократії і національного законодавства, процесів їх становлення в Україні в умовах перехідного періоду є той факт, що власне національне законодавство виникає і набуває первинного розвитку саме на початку демократичних перетвореннь. Так, принаймні, відбувалося в Україні - Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року передбачив, що з моменту його прийняття на території України діють винятково Конституція і закони України. Це зумовило розгортання самостійної законотворчої діяльності буквально з перших днів їх існування.
Провідне місце у правовому регулюванні організації і діяльності органів виконавчої влади (як представницьких, так і виконавчих) займає Конституція України. Це зумовлено сутністю Конституції як Основного Закону держави і суспільства, а також колом особливостей конституційних норм, які відрізняють їх від інших правових приписів. Нині Основний Закон стає своєрідною нормативною програмою розвитку і держави, і суспільства. Положення конституції завжди є первинними, установчими. У Конституції вирішуються основні питання регулювання найбільш важливих суспільних відносин.
Питання про місце і значення Конституції в системі законодавства і особливості конституційних норм досліджувалося у наукових працях [61-71]. Проте у багатьох підручниках, статтях з конституційного права як раніше, так і нині майже не приділяється уваги місцю і ролі Конституції у правовій системі України. Усе це спонукає вітчизняних вчених дослідити це питання, і такі спроби в літературі вже є [72].
Проблема реалізації положень Конституції є актуальною для всіх держав, де відбуваються значні перетворення. До числа таких належить і Україна. В останні роки в ній відбуваються масштабні відновлення законодавства. Діють Конституція України 1996 року, Конституція Автономної Республіки Крим 1998 року, новий Кримінальний Кодекс України 2001 року, значно оновлені Кримінально-процесуальний та Цивільно-процесуальні кодекси тощо [72, С. 63]. Але як і раніше гострими залишаються питання вичерпної регламентації нормами Конституції системи органів виконавчої влади України. Їх вирішення передбачає ретельного аналізу місця і ролі норм Конституції України та їх впливу на порядок функціонування системи органів виконавчої влади.
Суттєвою особливістю є те, що Конституція України не передбачає цілковито вичерпної регламентації системи органів виконавчої влади. Це підтверджується тим, що, по-перше, і у самій назві, і у змісті розділу VІ "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" Конституції відсутні прямі вказівки на повний перелік складових елементів (ланок) системи органів виконавчої влади (на відміну, наприклад, від визначення у розділі VІІІ "Правосуддя" Конституції "системи суддів загальної юрисдикції" (ст. 125); по-друге, сама Конституція відносить вирішення питань "організації і діяльності" органів виконавчої влади, які можуть безпосередньо впливати на різні аспекти побудови і функціонування системи даних органів, до предмета регулювання "винятково законами України" (п. 12 частини першої ст. 92) [73, С. 24].
За умов поєднання конституційного і законодавчого регулювання системи органів виконавчої влади принципово важливо визнати, що з відповідних конституційних приписів випливають певні вимоги, які можуть визначити зміст тих чи інших реформаційних заходів [73, С. 25].
Аналіз норм чинної Конституції України дозволяє більш обґрунтовано встановити, що Кабінет Міністрів України не є "єдиним центром державного управління"[74, С. 11]. Це пояснюється тим, що встановлена Конституцією України форма державного управління змішаного типу зумовлює наявність так званого "дуалізму" виконавчої влади, який передбачений Конституцією і визнаний більшістю вітчизняних авторів. Він означає, що повноваження керівного центру цієї гілки влади певним чином поділені між Президентом України і Кабінетом Міністрів України. До речі, ніяких "гілок влади" та їх повноважень в Основному Законі не передбачено. Більше того, відповідний термін в ньому не використовується.
Стаття 6 Конституції України встановлює, що три головні державні функції - законодавча, виконавча і судова - реалізуються, по суті, спеціалізованими органами, наділеними для цього повноваженнями. Не влада поділяється на умовні "гілки", а органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією і законами України межах [75, С. 5].
Відтак побудова системи органів виконавчої влади відповідно до конституційних вимог наближена до моделі не з одним центром, а зі своєрідним "подвійним центром", який складається з двох функціонально поєднаних суб'єктів - Президента і Кабінету Міністрів. Особливість даної моделі полягає в тому, що належність цих суб'єктів до гілки виконавчої влади не є однаковою, а саме: уряд (відсутність в Основному Законі визначення Кабінету Міністрів України урядом не заперечує прийнятності відповідної політико-правової оцінки) входить до неї структурально - як органічний складний елемент системи органів виконавчої влади, а Президент - не входячи структурно - поєднаний з нею компетенційно, тобто завдяки наданню йому певного обсягу повноважень у сфері виконавчої влади.
Конституція України підтверджує статус Кабінету Міністрів як "вищого органу в системі органів виконавчої влади", проте в окремих випадках допускає, що стосовно системи органів виконавчої влади переважаючий вплив може належати не урядові, а Президенту України. Саме тому, що мова йде про окремі випадки, їх суворий перелік передбачений безпосередньо Конституцією України: шляхом фіксації в ній стутусу Ради національної безпеки і оборони України, через яку Президент здійснює координацію і контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері