РОЗДІЛ 2
ГЕНЕЗА ПОНЯТТЯ СВАВІЛЛЯ В ЗАХІДНО-ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ
2.1. Постановка проблеми свавілля у вченнях філософів античності, середньовіччя та раннього періоду Нового часу
Незважаючи на однозначність і негативність сприйняття свавілля з давніх-давен, усе ж таки, первинна постановка даної проблеми була зроблена вже в античній філософії. Саме в цей історичний період, не зважаючи на велику різноманітність, а головне суперечливість античних концепцій, з'являються ідеї, розвиваючи чи заперечуючи які, мислителі наступних епох викристалізовували філософський зміст поняття свавілля.
Як відомо, для давньогрецьких філософів раннього періоду світ уявляється предметно-речовим цілим - Космосом. У свою чергу, увесь цей предметно-речовий світопорядок, його гармонія є жорстко і однозначно детермінованою. Нерозривно зв'язаною складовою частиною цього універсуму виступає людина. І саме тому вона цілком обумовлена долею, тобто законами цього світу.
Тому справедливо був здивований Геракліт вчинками людей, коли зазначав, що хоча логос править усім, "більшість людей живе так, як неначе б мали власне розуміння" [Цит.по:58, 35]. Це є одне з перших, що зберегла нам історія, свідчень існування такого характерного для людей явища, як свавілля. Причину останнього Геракліт убачає у боротьбі всередині самої людини сил розуму і чуттєвих потягів? у тому, що люди задовольняються в основному поверхневими буденними знаннями, які через різноманітність думок між людьми, служать джерелом чвар і конфліктів? у тому, що людям більш до вподоби чуттєво-тілесні задоволення, а отже, вони жадібні до багатства, марнославні, ведуть негідний людини спосіб життя.
До свавілля Геракліт ставиться негативно. Широко відомий його вислів: "Свавілля потрібно гасити швидше, ніж пожежу" [Цит.по:91, 35]. Тут він має на увазі перш за все небезпечні наслідки відходу від законів у державі. Однак Геракліт помічає, що не все в людині зумовлено зовнішніми речами. Він проголошує, що: "Етос - божество людини", що "Етос людини є її демоном", з чого вже в античні часи філософами робився висновок про те, що "в більшості випадків спостерігається залежність діяльності, життєвих доль від природного складу і схильностей ?індивіда?" [187, 243].
Про те, що у світі існують речі і явища, залежні саме від людини (а не від природи, суспільства), від її свавілля, говорить Анаксагор. Він зазначає: "Одне існує за необхідністю, друге - за визначенням долі, третє за ?нашим? рішенням, четверте - випадково, п'яте ж саме собою" [Цит.по:123, 22-23]. Значно підсилює цю позицію Анаксагора, а головне, вказує на джерело, рушійну силу самостійної діяльності людини, вислів Зенона: "Легше занурити в воду міх, наповнений повітрям, ніж примусити силою яку-небудь добру людину здійснити що-небудь супроти її волі" [187, 302].
Коли антична думка, завдяки Сократу і софістам, від натурфілософського пізнання повертає до людини, індивіда, то і зростає увага до феноменів, пов'язаних з особою, її суспільним буттям.
Певна система поглядів на свавілля започатковується у філософії Сократа. Наприклад, розглядаючи проблеми, що пов'язані з владою, управлінням державою він виділяє проблему свавілля правителів: на його думку, це правління проти волі народу і не на основі законів. Сократом була поставлена проблема про межі свавілля. Він пропонує розрізняти свавільне і те, що вчиняється під примусом, що залежить від людини, а що від неї зовсім не залежить. Сучасники Сократа і сам він - вважаючи, що доля кожної людини наперед визначена - визнавали власну активність людини, її можливість за певних обставин діяти так, як вона вважає за потрібне. Але існувала і велика розбіжність у поглядах. Сократ був переконаний, що людиною керує моральне провидіння, що вона не може добровільно ?за власним бажанням? вчиняти погано, в ній споконвічно закладений потяг до блага, до добра. А якщо від людини і йде зло, то це від незнання. Розумні і моральні люди завжди, за Сократом, чинять правильно, корисно і доцільно. Проте сучасники Сократа відзначають далеко непоодинокі випадки, коли люди "знаючи, що є кращим за все, не бажають так чинити, хоча у них є для цього можливість, поступаються перед силою насолоди чи страждання, або якими-небудь іншими переживаннями та емоціями" [91, 121].
Важливим і цінним для античної філософії стає проголошення Протагором та софістами людини мірою усіх речей. Людина в їх баченні є не тільки центром універсуму, а і такою самостійною реальністю, яка здатна творити навколишній світ, виходячи із власних цілей і інтересів, яка "не просто реалізує якісь існуючі поза нею закони, а сама визначає закони об'єктивній дійсності" [58, 50].
Одним із перших філософів, хто робить спробу окреслити поняття свавілля, є Платон. Свавілля, в його розумінні, - це віддача людиною найповнішої волі власним бажанням, заборона тамувати їх, якими б розгнузданими вони не були, вміння слугувати їм ?ось для цього людині потрібні і мужність, і розум?, виконувати будь-які з них [142, 318].
Тому логічно, що саме у працях Платона вперше з'являється образ надлюдини, тобто такої людини, що може чинити природно, свавільно. Більшості, відзначає він, такий спосіб життя недоступний, натовп цькує таких людей, соромлячись і ховаючи власну неміч. Оголошуючи свавілля ганьбою, маса намагається пригнобити кращих за природою. Люди, що безсилі втамувати особисту спрагу насолод, вихваляють стриманість і справедливість, бо вони не знають мужності. Ось чому так важко існувати надлюдині в суспільстві. Але людина не може бути щасливою, якщо вона у рабстві, якщо вона хоча б комусь підкоряється. Справжнє щастя і доброчесність у розкоші, свавіллі, свободі. А все інше - то просто дзвінкі слова і протиприродні умовності. Однак, такий образ надлюдини, таке бачення нею сенсу життя Платон вкладає в уста Каллікла, одного з учасників діалогів з Сократом. Сам же Платон (так само, як Геракліт і Сократ), негативно ставиться до свавілля.
Причину виникнення свавілля Платон по
- Київ+380960830922