Ви є тут

Євроатлантична інтеграція України (Політологічний аналіз)

Автор: 
Деменко Олександр Федорович
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2004
Артикул:
0404U004853
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ЄВРОАТЛАНТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ЯК НАПРЯМОК ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

2.1. Геополітичні детермінанти формування зовнішньополітичних пріоритетів України

Проблема вибору зовнішньополітичних орієнтирів завжди гостро стояла перед Україною на всіх етапах розгортання державотворчих процесів. Розташування українських земель на межі Сходу і Заходу, століття бездержавного існування українського народу в складі інших державних утворень, які сповідували різні цивілізаційні цінності, призвели до виникнення своєрідного феномену, пов'язаного із відсутністю чітких геополітичних пріоритетів як на рівні політичної еліти країни, так і всього українського суспільства. У той же час, кардинальні зміни міжнародного життя, які відбулися у світі наприкінці ХХ ст., вимагають знаходження державою своєї геополітичної ідентичності, усвідомлення себе як у геополітичному вимірі, так і у контексті розвитку світової цивілізації, визначення реальних національних пріоритетів та вироблення стратегії і тактики їх реалізації. Від вирішення цього непростого завдання залежить подальше існування України як незалежної держави.
На думку більшості вітчизняних науковців, українську геостратегію визначають три головні вектори зовнішньополітичних взаємодій, які зумовлюють ту або іншу історичну конфігурацію пріоритетів країни. Це євразійський (Московська Русь, Російська імперія, СРСР, Російська Федерація, СНД), євроатлантичний (Польща, Угорщина, Західна Європа, США) та південно-східний (Візантія, Османська імперія, Туреччина, Балкани, країни Сходу) напрямки, навколо яких складаються відповідні парадигми зовнішньополітичного мислення ?31, с. 214?; ?138, с. 26?; ?175, с. 36?; ?218, с. 254?; ?229, с. 26?; ?232, с. 191?. Кожного разу, коли Україна отримувала можливість жити власним життям, вона повинна була визначатися насамперед у цих напрямах: з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди і будувати союзні відносини.
Після здобуття незалежності наприкінці ХХ ст. перед Україною знову постало непросте завдання вибору геополітичних пріоритетів. Причому весь новітній розвиток Української держави в основному визначався протиставленням двох альтернатив: або інтеграція до євроатлантичних структур безпеки і економічного розвитку, або підпорядкування інтересам Російської Федерації. Якщо у середині 1990-х рр. зовнішньополітична ситуація дозволяла Україні балансувати між цими двома векторами розвитку, то на теперішньому етапі необхідно робити однозначний вибір. В іншому разі Українська держава ризикує залишитися буферною зоною, лімітрофом Європи і Росії та, врешті-решт, остаточно втратити незалежність. М.Михальченко у зв'язку з цим справедливо зазначає, що подвійність політики України не може бути безкінечною, оскільки державна політика "буриданового осла" у сучасному світі, як правило, трагічна. Країни-лімітрофи з часом втрачають економічну і політичну незалежність, у кращому випадку залишаються "зоною нестабільності і конфліктів" ?149, с. 7?.
Балансування між інтересами Росії і Заходу у багатьох випадках призводить до тупикових ситуацій, негативно позначається на іміджі держави, стимулює загострення внутрішньої конфронтації.
Той факт, що Україна є європейською державою, у вітчизняному науковому середовищі ні у кого не викликає сумнівів. Її європейська сутність обумовлюється історичним минулим, географічним становищем, належністю до суспільно-політичних і культурних традицій європейської цивілізації, демографічним складом населення, можливостями економічних зв'язків із європейським країнами ?138, с. 30?; ?178, с. 24?; ?185, с. 321-322?; ?229, с. 29?; ?232, с. 193?.
Століття існування України у складі євразійської імперської системи не змогли винищити цю природну фундаментальну ознаку української нації.
Вся українська історія наводить безліч яскравих прикладів, які переконливо свідчать, що за своїми історико-культурними, політичними, ментальними джерелами Україна завжди належала до Європи. Колиска української державності - Київська Русь, - протягом декількох століть була однією із провідних держав Європи середньовіччя. За словами А.Зінченка, ця держава була найбільшою у Європі, вона мала торговельні та дипломатичні відносини із багатьма країнами світу ?107, с. 231?. Київська Русь своїми кордонами сягала від Кавказу до Фінської затоки, від середньої Волги до Карпат і Кракова. На її могутність змушені були зважати визнані лідери Європи ?166, с. 34?. Древній Київ був визнаним культурним, дипломатичним і торговельним центром континенту, вважався третім за величиною європейським містом після Константинополя і Кордови ?228, с. 48?.
Найважливішою подією в історії Київської Русі стало прийняття християнства. Хрещення Київської держави у цивілізаційному і геополітичному сенсі сприяло приєднанню українського народу до сім'ї європейських народів, поширенню багатопланових зв'язків не тільки із Візантією, а й із іншими європейськими країнами - Польщею, Угорщиною, Болгарією, Німеччиною, скандинавськими країнами. На думку І.Лисяка-Рудницького, прийняття християнства у візантійській формі не завадило Київській Русі наслідувати переважно західну соціальну й політичну структури, справило вирішальний вплив на всю подальшу історію України, визначило схильність її народу до лібералізму, парламентаризму, конституціалізму ?237, с. 6?.
Визнанню Київської Русі як провідної європейської держави сприяло активне проведення дипломатичної діяльності майже усіма київськими князями. Поширення і зміцнення довіри між народами, взаємовплив та взаємозбагачення культурних традицій розвивались завдяки міждержавним династичним шлюбам. Діти київських князів одружувались із володарями європейських держав та їх дітьми, а Ярослав Мудрий по праву вважався "тестем Європи". У той же час, розвиваючи і посилюючи західноєвропейську орієнтацію своєї геополітики, надаючи перевагу дипломатії, а не війнам, схиляючись до загальнолюдських духовних цінностей, Ярослав забезпечив найвищий рівень розвитку Київс