Розділ 2
Українська еміграція в ЧСР на початку 20-х років
2. 1. Формування емігрантського середовища
Протягом останніх десятиліть ХІХ і всього ХХ ст. мільйони українців з різних
причин, передусім соціально-економічних, а також політичних, залишили свою
Батьківщину у пошуках кращого життя на чужині. Тут вони зіткнулися з зовсім
новим оточенням, новими, незвичними для них, соціально-економічними,
політичними, культурними та побутовими явищами.
Більшість істориків схильні виділяти три великі хвилі українського
емігрантського руху: перша хвиля – до 1914 р., друга – еміграція міжвоєнного
періоду, третя – еміграція часів Другої світової війни та післявоєнного
періоду. Друга половина 80-х років ХХ ст. поклала початок четвертій масовій
хвилі української еміграції.
Ці хвилі мали як спільні риси, так і особливості, не притаманні іншим. Причому
останніх значно більше (кількісні показники, територіальне походження, напрямки
еміграції, вікові характеристики емігрантів, освітній рівень, релігійні
переконання і таке інше). Найголовніша відмінність усіх хвиль – причини
еміграції. З цієї точки зору показовим може бути порівняння першої та другої
хвиль української еміграції на захід.
Більшість українців, що емігрували перед Першою світовою війною, намагалася
покращити своє важке матеріальне становище. Найяскравішою рисою еміграції
міжвоєнного періоду була поява нового типу українського переселенця –
політичного емігранта. Після визвольних змагань 1917-1920 рр., падіння у
1918-1920 рр. кількох українських державних формацій, вигнанцями стали ті, хто
їх складав і підтримував, – міністри уряду Української Народної Республіки та
Західноукраїнської Народної Республіки, урядові функціонери, учасники
військових формувань, національна інтелігенція. Вони й склали кістяк
української еміграції. Європейські країни стали притулком для тих, хто не
прийняв радянської влади (Наддніпрянщина) чи польського окупаційного режиму
(Західна Україна). За кордоном залишилися також члени дипломатичних місій УНР,
зокрема у Франції, Англії, Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Швеції, Норвегії,
Фінляндії тощо. В деяких з цих країн українські дипломатичні представництва
продовжували роботу, хоч і дещо змінивши характер свої діяльності.
Російський історик Ю.Поляков називав еміграцію 1917-1922 рр.
“добровільно-примусовою в тому сенсі, що не існувало якихось юридично-правових
актів – указів, декретів, постанов, які примушували ті чи інші категорії
громадян залишати Росію. Люди виїжджали добровільно..., але ця добровільність
була вимушеною” [277, с. 11]. Крім військових, емігрувала також значна частина
діячів науки і культури, студентської молоді. Спочатку загальна кількість
українських емігрантів наближалася до 100 тис. осіб [310, Т. 11, с. 140]. Але у
1923 р., коли більш-менш стабілізувалася ситуація в Галичині, багато
західноукраїнських емігрантів повернулося на батьківщину. Після цього більшість
серед української політичної еміграції в Європі складали вихідці зі Східної
України, зайнятої більшовиками. Загальна чисельність емігрантів на цей час
становила 40-50 тис. осіб [314, с. 475]. Ці люди змушені були залишити свій
рідний дім, своїх рідних і близьких, свою країну через політичні переконання.
Для багатьох із них, дійсно свідомих українців, боротьба за незалежність
України була змістом усього життя. Щоб бути ближче до своєї батьківщини, вони
оселялися у сусідніх країнах – спочатку переважно в Австрії, Польщі та
Чехословаччині. З часом основними центрами української еміграції стали Прага,
Відень, Берлін, Бєлград, Варшава, Париж та деякі інші міста. Тут до політичних
емігрантів приєдналися колишні військовополонені українці з російських армій, а
також нечисленна заробітчанська еміграція з України.
З 1923 р., коли польський уряд відмовився від підтримки С.Петлюри, Польща
перестала бути надійним притулком для українських емігрантів. Після цього
більша їх частина переїхала до Чехословаччини.
Інтерес українських емігрантів до Чехословаччини на початку 1920-х років
зумовлювався двома основними причинами. Оскільки домінуючою серед них була ідея
української державності, відродження національного життя, то досвід
Чехословаччини в цьому сенсі був особливо привабливим. Національний ренесанс
чехів у другій половині ХІХ ст. був показовим. Протягом півстоліття вони зуміли
відродити своє національне життя, просвітити і піднести культурно народні маси,
виховати нову національну інтелігенцію. Один із студентів-українців, який
навчався в ЧСР, на сторінках журналу “Український студент” назвав чеський
національний ренесанс класичним зразком того, як народ, “позбавлений державного
самостійного життя, встав нараз майже якимось чудом з мертвих” [173, с.3]. З
іншого боку, сама Чехословаччина і її народи доброзичливо поставились до
емігрантів.
До подій 1917-1921 рр. українська молодь, яка бажала навчатись, їхала не до
Чехословаччини, а переважно до Німеччини, Швейцарії або Франції (з одного боку
через поширеність французької та німецької мов, з іншого – через вищий рівень
вищої та спеціальної технічної освіти). Якщо хтось і приїздив до Праги, то
частіше всього записувався до місцевих німецьких вищих навчальних закладів.
Чеські заклади для багатьох вважалися інституціями нижчого рангу, хоча, як
стверджував один з дописувачів часопису “Український студент”, “для юго-слов’ян
Прага вже від довшого часу була важливим центром наукових і культурних студій”
[173, с. 3].
Ситуація змінилась після Першої світової війни. Через економічні кризи
Німеччина і Польща не мали сприятливого підґрунтя для розгортання активного
студе
- Київ+380960830922