РОЗДІЛ 2
ДІАЛОГ ЯК ДОМІНАНТНА ФОРМА ТЕКСТОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ДРАМАТИЧНОГО ТВОРУ
2.1. Особливості діалогу як композиційної форми мовлення
“Спілкування між людьми за допомогою мови має діалогічний характер. Тому діалог
треба вважати панівною формою спілкування”
[119, с. 8].
Діалог – поняття досить широке. “Діалог – одна з двох типологічних форм
мовлення; така ситуативно-композиційна форма мовлення, коли мовець і слухач
перебувають у безпосередньому словесному контакті, а самий комунікативний
процес становить активну мовленнєву взаємодію: висловлення (репліки) одного
змінюються висловленнями (репліками) іншого, мовець і слухач весь час міняються
ролями” [19, с. 139 – 140]. Таким чином, діалог являє собою “поєднання
думок-суджень, з яких складається одна, загальна для співрозмовників, думка”
[49, с. 45].
Діалогічну форму спілкування досліджувало багато вчених
(Т.Г. Винокур [55], Л.І. Якубинський [155], [156], Д.Х. Баранник [17], [18],
І.В. Борисюк [44], Е.О. Нушикян [102] та інші). Учені зосереджують увагу на
різноманітних аспектах цього явища: структурі діалогу, характері
взаємовідношень між репліками діалогічної єдності і типах синтаксичних зв’язків
між ними, композиційно-стилістичній та інтонаційній структурі діалогу.
Діалог – це один із типів організації мовлення, який за своєю формою є розмовою
чи суперечкою двох або кількох осіб. Він широко використовується в художній
літературі, але в драматичних творах є основним засобом зображення дійових
осіб, їх характерів, дій на тому чи іншому етапі розвитку сюжету. Репліка
кожного учасника діалогу являє собою відповідь (реакцію) на попередні
висловлення чи запитання, адресовані співрозмовнику або присутнім свідкам
розмови. Тому зміст і структура діалогу залежать від характеру відтворюваних
обставин, ідеологічної позиції, яку займають учасники розмови, ставлення
співрозмовників один до одного, до тих, про кого йде мова. Кожна репліка
діалогу, на відміну від монологу, залежить від попередньої, а її зміст
визначається контекстом епізоду або цілого твору.
Діалог у драмі, як правило, напружений і відзначається динамічністю та
лаконізмом реплік, їх смисловою наповненістю. Він характеризується короткими
висловленнями, використанням неповних і незакінчених речень, а також простою
синтаксичною будовою його частин. Діалогічні речення-репліки не можуть
вживатися окремо, вони пов’язуються між собою так, що одне з них будується
відносно вільно, а друге структурно, функціонально підпорядковується йому, що й
утворює лексико-семантичну єдність. Наприклад:
Зінька. Чи не пізно буде каятися?
Роман. Не пізно, ніколи не пізно!
Зінька. То ти ось який?
Роман. Я стільки ж винен, скільки й ти!
(М. Кропивницький. Де зерно, там і полова. Т. 2, с. 29.)
Крамарюк. Ну й переполоху ж я там наробив.
Іван. Де, якого переполоху?
Крамарюк. Кактус побіг сповістить Лупа, що ви не будете сьогодні грать.
Іван. Дурень.
Крамарюк. Кактус?
Іван. І кактус, і ти!...
(І. Карпенко-Карий. Житейське море. Т. 3, с. 131.)
Квітка. Прости! У меня расшатаны нервы… какая?то тупая боль… Да, все одно к
одному… кругом разочарования, неудачи, неприятности.
Лучицька. Ти мене лякаєш... Що ж скоїлось?
Квітка. В земство нема чого й думати: остання стежка закопана!
Лучицька. Чого ж то? З якої причини?
Квітка. Одна причина, одна!
(М. Старицький. Талан. Т. 3, с. 520.)
Діалогічна мова є однією з найбільш розповсюджених форм розмовної мови.
Монологічна форма мови, на думку К.І. Соломатова, займає менше місця в
розмовній мові, звичайно монологу передує діалог [131, с. 30].
М.М. Бахтін писав: “Істина не народжується і не перебуває в голові окремої
людини, вона народжується між людьми, що разом шукають істину, у процесі
їхнього діалогічного спілкування” [34, с. 126].
На сучасному етапі приділяється увага усній комунікації, яка вивчає проблему
ситуативної зумовленості діалогічного мовлення. “Будь-який мовленнєвий акт
пов’язаний з певною ситуацією, тому що суб’єкт не існує поза певним колективом
і поза певною матеріальною ситуацією,” – пише
Т.А. Палій [104, с. 103].
Природною сферою функціонування діалогу є усна розмовна мова. “Діалоги та
монологи персонажів містять квінтесенцію типових рис розмовної мови. Згущення
їх не тільки не суперечить істинній природі, але, навпаки, концентрує її
функціонально-стилістичну специфіку, – пише
Т.Г. Винокур. – Саме тому художня література є надійним джерелом у вивченні
розмовної мови” [56, с. 16]. А всередині розмовної мови “існує два різновиди:
монолог як безпосередньо звернена до співрозмовника невимушена розповідь і
діалог” [151, с. 68].
У процесі вивчення діалогу встановлено, що “діалог виникає на базі певної
сукупності дій, тобто на початку діалогу лежить мовленнєва ситуація. Мовленнєва
ситуація, створюючи певне кільце будь-якого акту діалогічного спілкування,
відноситься до числа факторів, які безпосередньо спричиняють це спілкування”
[39, с. 9].
Л.І. Якубинський у праці “ Про діалогічне мовлення” зазнаає: “Для діалогу
характерне реплікування: говоріння одного співрозмовника чергується з
говорінням іншого (або інших), це чергування відбувається або в порядку зміни
(один “завершив”, інший “починає” і т.д.), або в порядку переривання, що досить
звично, особливо в емоційному діалозі. Але в певному відношенні можна сказати,
що саме взаємне переривання властиве діалогу загалом” [155, с. 35]. Темп у
діалозі швидший, ніж у монолозі, саме тому, що співрозмовник хвилюється, що не
встигне договорити всього задуманого, бо може бути “перерваним” реплікою
співрозмовника. Діалогічне мовлення допускає висловлювання “відразу”, без
особливих обмірковувань. Якою б не була підготовка
- Київ+380960830922