РОЗДІЛ 2 НАЦІОНАЛЬНЕ САМОСТВЕРДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА: ПИТАННЯ ВИТОКІВ І ВПЛИВІВ
2.1. Мовне самовизначення Тараса Шевченка як складова національної ідентичності
Шевченкова епоха – це епоха імперського панування над націями і водночас це час
поєднання в Європі ідеї демократії з національними гаслами, час національних
самоусвідомлень, самоутвердження, розвитку національних рухів, оживлених
романтизмом. Україна як складова Росії і територія польського впливу, особливо
на Правобережжі, підпадала під заперечення права українського народу на
самостійний розвиток, що породжувало проблеми у вирішенні національних і
соціальних питань. Якщо 20-30 рр. ХІХ ст. були позначені лояльністю
українського національного відродження у ставленні до царя і Росії і це
відродження відбувалося у руслі імперського культурного процесу, то у 40-х рр.
сталися зміни. Вирішення проблеми виходу з кризового стану російської
ідентичності, зокрема мовної (освітня реформа міністра народної освіти
С.Уварова 1840-х рр.) передбачало тотальну русифікацію в імперії. Це стало
поштовхом до виокремлення із імперського (загальноросійського,
наднаціонального) потоку української культурної ідентичності і дало можливість
новому поколінню українських діячів, кирило-мефодіївцям і Т.Шевченку, створити
нову українську національну ідеологію. На тлі культурно-історичних змін,
творення Шевченком модерної української літератури було, водночас, предумовою
творення українського національного самовизначення, національної саморієнтації
та національної самосвідомості. Поетова ідеологія модерної України полягала у
заклику до національного і соціального визволення [83 Див.: Грицак Я.Й. Нарис
історії України: Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. — К. :Генеза,
1996. — С. 35-40.].
Вивчаючи “українське питання“ в Російській імперії середини ХІХ ст., російський
дослідник О.Міллер слушно стверджує, що перетворення українофільства на
націоналістичну ідеологію належить саме засновникам Кирило-Мефодіївського
братства і Т.Шевченку [84 Миллер А.И. “Украинский вопрос” в политике властей и
русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). — Спб.: Алетейя, 2000. —
С. 55.].
Південнокорейська авторка Ган Йонг-Сук, вивчаючи національну ідентичність
кирило-мефодіївців в історичному контексті зазначає провідну роль
М.Костомарова, П.Куліша, М.Білозерського, Т.Шевченка у випрацюванні концепції
української ідентичності і майбутнього української нації через об’єднання
українського народу на основі спадку ідентичності козацької. Ці висновки
обумовлені відкритістю, на її переконання, вищезазначених осіб до тогочасних
проґресивних елементів демократичних ідей політичної думки: вони свідомо
вживали політонім “Україна” і визнавали існування української нації, що має
свою географічну територію [85Ган Йонг-Сук. Кирило-Мефодіївське братство і
питання сучасної української національної ідентичності // Всесвіт. — 2003. — №
11-12. —С. 170.]. Як відомо, офіційно не було доведено членство Тараса Шевченка
у вищезазначеному братстві [86 Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / АН УРСР
Археограф. комісія та ін.: упоряд. М.І. Бутич, І.І. Глизь, О.О. Франко;
редкол.: П.С. Сохань (голов. ред.) та ін. — К.: Наукова думка, 1990. — Т. 2. —
С. 343-344, 354.], але можемо говорити про його опосередковану причетність до
нього через знайомство із братчиками. Це є важливим з огляду на те, що
кирило-мефодіївці вперше теоретично сформулювали українську суспільно-політичну
програму, надаючи провідної ролі у зміні суспільно-політичного життя в імперії
не її столиці, а Києву; об’єднали українство і надали новий поштовх розвитку
українському відродженню.
Іґнорування російською громадськістю І-ї пол. ХІХ ст. державних традицій
українців, що мають свої витоки з часів Київської Русі, розвитку культурного
процесу українців, зокрема заперечення мови; замовчування нею існування
високого рівня культури в Україні ХVІІ-ХVІІІ ст. та провідної ролі її вихідців
в культурному, церковному житті Росії, а також денаціоналізація освічених
верхів українського суспільства, компроментація ними української літератури
через стереотип меншовартісного героя “хохла” та несвідоме самоприниження
власного народу, що було суголосне російським шовіністам, на думку
літературознавця І.Дзюби, не сприяло розвиткові української мови та вирішенню
національних проблем. Цей же дослідник зазначає, що формування цілісної
концепції прогресивних сил Росіїї у національному питанні відбилося лише у
60-ті роки ХІХ ст. і не без Шевченкового впливу [87 Див.: Вічний як народ:
Сторінки до біографії Т.Г. Шевченка: Навч. посібник / Авт.-упоряд. О.І.
Руденко, Н.Б. Петренко. — К.: Либідь, 1998. — С. 6-7.]. Це засвідчує вагомість
творчої спадщини поета для розвитку суспільної думки.
Саме у такий час розпочали свою діяльність Тарас Шевченко та кирило-мефодіївці,
які відіграли важливу роль у пробудженні українського руху через реалізацію
ідеалів християнської свободи, справедливості і рівності у поєднанні із
почуттям українського патріотизму, що виходив за межі великоросійської
концепції. Тарас Шевченко обрав шлях утвердження окремої національної
індивідуальності, а не інкорпорацію до “загальноросійської” нації і це є
значимим тому, що національну специфіку можна подати як основу до національного
самоствердження.
Національне самоствердження ми розуміємо як послідовну дію, спрямовану на
усталення власненаціональної приналежності.
Слово “ідентичність” (від лат. identicus — однаковий, тотожний) означає
рівнозначність, тотожність, однаковість, а слово “ідентифікація” (від лат.
- Київ+380960830922