Розділ 2
Передумови виникнення Народного руху
2.1. Спадкоємність мети національно-визвольних змагань
У ХХ столітті – столітті світових війн, панування фашистських й комуністичних
тоталітарних режимів, революцій і переворотів, розладу старих і кривавий заміс
нових імперій – українському народу випала доля двічі вибухнути, щоб здійснити
її, свою Державу. “Так, вона не самостійна, не незалежна, вона опанована
Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її, Держави,
є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволять ворогам знищити її, які
невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб
здійснити її...” [159, с. 13].
Так писав у 1949 році на вигнанні у Франції перший голова уряду Володимир
Винниченко вперше народженої на початку ХХ століття Української держави у
“Заповіті борцям за визволення”.
Брутальне й жорстоке повалення молодої Української Народної Республіки на
початку 20-х років ХХ століття російсько-більшовицькими військами стало
початком кривавої розправи над полум’яними патріотами – борцями за незалежність
України. Український комунізм як політична течія став продовженням національної
революції 1917 року. “Саме сила і совість українського визвольного руху змусила
Леніна і керівництво Комуністичної партії звернути увагу на українські
національні прагнення ... Дуже сумнівно, чи з’явилась би колись Українська
Радянська Республіка, якби не було незалежної демократичної Української
Народної Республіки” [173, с. 73].
У процесі розвитку радянської України у 20-ті роки українські комуністи
намагалися боронити національні інтереси своєї батьківщини. Проте у своїй
діяльності вони зіткнулися з трагічною дилемою: з одного боку змушені були
демострувати відданість більшовицькій партії, яка вимагала повного
підпорядкування, а з другого – своїй нації [173, с. 75].
Крах українського комунізму настав у 30-ті роки, коли за вказівкою Сталіна
були усунуті від своїх постів усі члени керівництва КП(б)У, що звинувачувалися
в націоналістичних ухилах [179, с. 427].
Тоді, на початку 30-х років в “українському націоналізмі” також були
звинувачені і репресовані відомі українські більшовики, соратники Володимира
Леніна, які щиро вірили в ідеали комунізму й всіляко допомагали на початках
російським більшовикам у поваленні молодої української держави. Тоталітарний
більшовицький режим намагався насамперед знищити передову творчу інтелігенцію,
що опікувалася питаннями формування національної свідомості.
Водночас більшовицька влада розпочала наступ на українське село. Особливо
драматично розгорнулися події з приходом в Україну партійного функціонера Павла
Постишева, котрий під приводом колективізації здійснював політику геноциду та
етноциду. Внаслідок штучного голодомору 1932–1933 років в Україні померли
мільйони людей, головним чином селяни, що споконвіків бережно плекали
українську мову, культуру та традиції. Сотні тисяч заможних українських селян
більшовицький режим відправив на Сибір [179, с. 381].
Більш як десять років поспіль тоталітарний більшовицький режим з неймовірною
жорстокістю боровся з “українським націоналізмом” на теренах Радянської
України, яка, проте, формально ще зберігала статус союзної республіки – “рівної
серед рівних”.
Наприкінці 30-х років режим майже повністю знищив українську національну
еліту, а виморене село вже не в змозі було поновлювати її ряди “свіжими”
силами. У ці криваві 30-ті роки залишатися національно свідомим українцем було
вкрай небезпечно.
Сталінський терор, голодомор 33-го, відновлення курсу на русифікацію завдали
нищівного удару українському комунізму як політичній течії.
Не менш трагічною була доля українців, що проживали на українських землях
колишньої австро-угорської монархії. Після повалення УНР і ЗУНР
західноукраїнські землі були розділені і відійшли новим окупантам. Так, з 1918
року Буковина – під румунську окупацію, з 1919 року Закарпаття – під чеську, а
з 1923 року Галичина та Волинь – під польську. Польський уряд після окупації
Галичини та Волині одразу розпочав примусову полонізацію непольського
населення. Першим кроком у цьому напрямку стало насильне запровадження
польських початкових шкіл. Тим часом із запровадженням нового закону про
земельну реформу українські селяни залишилися без земельних наділів. Природно,
що в цих умовах лідери більшості політичних партій Західної України не бачили
швидкого розв’язання українського питання, а тому зосередилися на підготовці до
тривалої боротьби. В другій половині 20-х років на окупованих
західноукраїнських землях відбувається помітне пожвавлення
громадсько-політичного життя. Активізувалася громадська культурно-просвітницька
організація “Просвіта”, осередки якої виникали у найвіддаленіших населених
пунктах. “Просвіта” в ці роки у своїй повсякденній роботі займалася великою
справою збереження українських традицій та культури [165, с. 208].
А тим часом на теренах Західної України розпочала діяльність низка великих
політичних партій як лівого, так і правого політичного спрямування. До вже
існуючого політичного спектра долучилися Комуністична партія Західної України
(КПЗУ) та Організація українських націоналістів (ОУН). Члени цих двох
політичних партій частіше від інших переслідувалися окупаційним режимом через
їхню відкриту боротьбу з окупантами. Якщо комуністи прагнули якнайшвидшого
приєднання західноукраїнських земель до СРСР, то націоналісти ставили собі за
мету творення незалежної української держави.
“В своїй практичній праці ОУН звертала свою увагу передусім на сектор молоді
всіх станів (робітничу,
- Київ+380960830922