Ви є тут

Творча спадщина Євгена Нагірного та її значення для розвитку архітектури України.

Автор: 
Грицюк Лариса Степанівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2005
Артикул:
0405U000842
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
КОНТЕКСТ ЕПОХИ ТА
ВИТОКИ ТВОРЧОСТІ ЄВГЕНА НАГІРНОГО
2.1. Вплив історичних, соціально-економічних та культурних аспектів розвитку
Другої Польської республіки (1919-1939рр.) на творчість архітектора
2.1.1. Історико-політичний контекст розвитку Другої Польської республіки
Геополітична реконструкція Європи після Першої світової війни та місце у ній
Східної Галичини. Результатом Першої Світової війни стало створення нового
політичного порядку в Європі, який замінив колишні імперії на самостійні
національні держави. Повоєнний мирний порядок – Версальська система – пом’якшив
гостроту основного національного питання у Центральній і Східній Європі. Одним
із його основоположних принципів стало проголошене Вільсоном право нації на
самовизначення. До певної міри Версальська система реалізувала лозунг: “кожній
нації – держава”. Кількість національних меншин, які все ще не мали своєї
держави, зменшилася майже удвічі (якщо у 1914р. національні меншини становили
половину населення всіх існуючих держав, то після 1919р. їхня частка упала до
25%) [24, c.186]. Українська нація, за словами Ореста Субтельного, була єдиною
великою нацією у Східній Європі, яка не досягла незалежності [147, с.425].
Західноукраїнські землі, після нетривалого досвіду існування Західноукраїнської
Народної Республіки, в період між 1919р. та 1939р. поділили між собою три
держави: Польща, Румунія й Чехословаччина. У кожній з цих держав українці
становили національну меншину. Колишня Східна Галичина увійшла до складу Другої
Польської республіки, яка формувалася з 1919р. по 1923р. [147, с.425], таблиці
2.1 і 2.2. У 1919р.

польські війська були введені на територію Галичини, згодом ці землі були
визнані Лігою Націй як частина Польщі: за рішенням Ради послів Франції, Італії,
Японії й Великобританії від 14 березня 1923р. територія Східної Галичини
перейшла під юрисдикцію Польщі за умови, що цим етнічним землям буде надано
статус автономії [141, с.190]. Польські претензії на ці землі базувалися на
історичному прецеденті: у ХVІІІ ст. вони належали Речіпосполитій, а присутність
у Галичині польської меншини підтверджувала ці аргументи [147, с.428].
У правовому аспекті Польща була республікою, яка законодавчо формувалася
бікамеральною системою: Сеймом і Сенатом, а також інституцією президента, який
обирався терміном на 7 років. Столицею нової держави була Варшава.
Адміністративно Польща поділялася на воєводства, які, у свою чергу поділялися
на повіти, а ті – на ґміни. У 1920р. регіон Східної Галичини був поділений на
три воєводства з центрами у Львові, Тернополі і Станіславові (тепер
Івано-Франківськ) [147, с.428].
Друга Польська республіка задумувалася як ліберальна демократія. Конституція,
прийнята 17 березня 1921р., була сформульована на зразок конституції Третьої
Французької республіки, проте з врахуванням вимог селянської й соціалістичної
партій [141, с.402.]. Українцям, як національній меншості, гарантувалися рівні
громадянські права й свободи, право на отримання освіти, на участь у
громадському житті (пункти 108 і 109). Ці права також були окреслені у
Версальському (від 28 червня 1919р.) і Ризькому договорах (18 травня 1921р.)
[137, с.583].
Розвиток концепцій польської державності. З руїн війни Польща вийшла у вищій
мірі ґетероґенним суспільством, яке було розділене етнічно, економічно,
класово. Девіс Норман так описує вражаючу різноманітність тогочасного
польського суспільства: “Шість валют було одночасно в обігу, п’ять регіонів –
Познань, Сілезія, Щецін, Східна Галичина і Центральна Литва – вимагали статусу
окремої адміністрації, чотири мови командування використовувалися в армії,
паралельно існувало три правових кодекси, дві системи залізниць і вісімнадцять
політичних партій, які претендували на владу” [137, с.402.]. Олександр Манфред
наводить дані, що у 1925р. у Польщі було 92 партії, із яких 32 пройшли на
виборах у сейм і зорганізували там 18 угрупувань. Отже, найважливішою
проблемою, із якою зіткнулася республіка, була проблема інтеграції
суспільства.
Подібно багатьом комплексним суспільствам, у Польщі розвинулось кілька
концепцій державності. Як у часи Речіпосполитої, значне місце у них посідали
так звані креси (kresy) – землі, заселені неетнічними поляками на окраїнах
Речіпосполитої. Домінуючими державотворницькими концепціями тогочасної Польщі
були концепції політичних лідерів Пілсудського й Дмовського. Обоє погоджувалися
на рахунок того, що Річпосполита Польська була розділена наприкінці ХVІІІ ст.
через брак внутрішньої цілісності, що було зумовлене мультинаціональним
характером держави. Обоє також погоджувалися, що нова Польща повинна базуватися
на принципі національної держави з авторитарним правлінням. У той же час
Пілсудський і Дмовський сформували різні парадигми державобудівництва.
Пілсудський виступав за федеральний устрій країни у межах колишньої
Речіпосполитої, зважаючи на наявність великих національних меншин, а Дмовський
– за унітарну польську державу. Хоча обоє не могли дійти згоди на рахунок
устрою нової держави, обоє були згідні, що креси повинні залишитися під
польським домінуванням. Політичне життя до середини 1920-х років визначалися
перемогою Дмовського над федеральними планами Пілсудського, коли ж у 1926р.
унаслідок державного перевороту до влади прийшов Пілсудський, то його ставлення
до національних меншин уже змінилося й визначалося не федеративними планами, а
інтересами національної безпеки [24, 191]. Формально, польська держава була
унітарною ліберально-демокра