РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ В ХАРКІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ У 1804-1835 рр.
На початку ХІХ ст. українські землі Слобожанщини, Лівобережжя, Правобережжя,
Півдня перебували під владою Російської імперії. Завдяки збереженню майже до
кінця XVIII ст. Слобожанщиною та Лівобережжям своєї політичної та культурної
автономії тут уможливився високий рівень національної культури і свідомості
українців, що стало причиною українського національного відродження ХІХ ст.
Його першою столицею І.Лисяк-Рудницький називав Харків. Згуртована освічена
спільнота Слобожанщини і, передусім, громадський діяч і просвітник В.Н.Каразін
активно відстоювали ідею створення в Харкові університету.
Згідно з впроваджуваною Олександром І освітньою реформою 24 січня 1803 р. були
затверджені “Предварительные правила народного просвещения”, якими відкриття
університетів планувалося у Петербурзі, Вільно, Казані й Харкові.
Передбачалося, що в цих закладах будуть акумулюватися передові досягнення
західноєвропейської науки. Розповсюдження наукової філософсько-правової думки
Заходу на українських землях відбувалося на відділенні моральних та політичних
наук Харківського університету.
2.1. Організація юридичної освіти в Харківському університеті (1804-1835)
Відкриття у 1804 р. Харківського університету тісно пов’язане з ім’ям відомого
представника місцевого дворянства Василя Назаровича Каразіна (1773-1842), який
у ті роки служив у Міністерстві народної освіти секретарем головного правління
училищ. Будучи широко освіченою людиною, В.Каразін прагнув розповсюджувати
просвіту та ліберальні реформи, що, на його думку, повинно було благотворно
вплинути на процвітання улюбленого краю: “Блаженний вже стократно, якщо випадок
поставив мене у можливість робити найменше добро любій моїй Україні! Так я смію
думати, що губернія наша призначена розлити навкруг себе почуття вишуканості та
освіченості” [106, c.77]. Завдяки енергії та рішучості В.Каразін зміг не тільки
переконати вищих державних чиновників та навіть самого царя, що відкриття
університету стане міцним стимулом для політико-економічного і культурного
розвитку міста та зміцнення економіки Півдня України взагалі, а й виступити
ініціатором громадських пожертвувань [173, c.535; 238, c.51].
Розробляючи засади діяльності університетів, Міністерство народної освіти
дотримувалося проекту, розробленого за часів Катерини ІІ Комісією про
заснування училищ, та широко застосовувало модель організації європейських
вищих навчальних закладів, адже за багатовікову історію свого розвитку вони
досягли значних успіхів у розповсюдженні наукових знань. Взірцем структурної
організації, демократичності засад та наукових досягнень на початку ХІХ ст.
вважався німецький університет. Він, на відміну від консервативного
університету англійського типу, був більше пристосований до найновіших вимог
науки та життя [155, с.751]. Його характерними рисами називають можливість
нескінченного розвитку та вміння “прилаштовуватися до історичних, часових та
місцевих обставин різних країн і народів” [180, с.70]. Враховуючи такі
обставини, при затвердженні основ устрою вищих навчальних закладів у Російській
імперії уряд орієнтувався на німецький зразок та звертався за порадами до
німецьких вчених, відомих працями з історії університетів – Брандеса та
Мейнерса [254, с.56]. Поради вчених ретельно переглядалися на предмет
можливості їх пристосування до умов російського життя, але в загальних рисах в
імперії був започаткований німецький тип автономного університету [221, с.789;
153, с.326]. Запозичення цієї моделі знайшло відображення в Статуті
імператорських російських університетів 1804 р. Тому цей документ став одним з
найдемократичніших законодавчих актів, який регламентував університетську
діяльність у ХІХ ст.
За прикладом німецьких вищих навчальних закладів університети Російської
імперії перейняли такі важливі демократичні положення, як колегіальна форма
управління та широка автономія у всіх справах внутрішнього управління. Отримане
вищими навчальними закладами право автономії включало обрання ректора, деканів,
професорів, здійснення свого суду. В адміністративній ієрархії університети
належали до відомства Міністерства народної освіти, але між ними існувала
посередницька ланка в особі попечителя учбового округу. За порадою німецького
історика Вейнерса, для запобігання впливу попечителя на автономію життя
університетської корпорації його втручання було значно обмеженим [221, с.789].
Тобто, функції попечителя передбачали тільки загальний нагляд та турботу про
процвітання вищого навчального закладу.
Статут 1804 р. затвердив особливе становище університетів щодо інших навчальних
закладів в окрузі – гімназій, повітових і приходських училищ, що відобразило
прагнення уряду надати їм важливі адміністративні повноваження.
“Предварительными правилами народного образования” територія Російської імперії
була поділена на 6 учбових округів, адміністративними центрами яких стали
університети. Для здійснення адміністративної функції при них створювалися так
звані училищні комітети, які складалися з шести професорів під головуванням
ректора. Адміністративно-освітнє верховенство Харківського університету
розповсюджувалося на великий простір учбового округу, до якого входило 11
губерній (Слобідсько-Українська, Полтавська, Чернігівська, Курська, Орловська,
Воронезька, Астраханська, Катеринославська, Київська, Таврійська, Херсонська)
та сім областей (Кавказька, Бессарабська, Грузія, Імеретія, Мінгрелія, Земля
Війська Донського, Земля Війська Чорноморського) [280, с.10]. Протягом періоду
1804-1835 рр. розвитку університету межі Ха
- Київ+380960830922