РОЗДІЛ 2. СКЛАДНОПІДРЯДНІ РЕЧЕННЯ СИНКРЕТИЧНОГО АТРИБУТИВНО – З’ЯСУВАЛЬНОГО
ТИПУ
2.1. Проблема класифікації складнопідрядних речень з синкретичними
атрибутивно–об’єктними відношеннями між частинами, критерії їх виділення
Синкретичними атрибутивно–з’ясувальними СПР називаються такі СПР, між головною
та підрядною частинами яких встановлюються атрибутивно-об’єктні
семантико-синтаксичні відношення.
Такі конструкції у мові були помічені ще М.С.Поспєловим [181, с.20-21], який
звернув увагу на те, що атрибутивна підрядна частина, приєднуючись до
будь–якого субстантивованого члена головної частини, може, увійшовши в
протиріччя з самим принципом атрибутивності, належати до головної частини
загалом, виконуючи поширювально-розповідну функцію. Проте, як він наголошував,
з’ясувальні конструкції поширюють присудок, а присубстантивно-атрибутивні –
член речення, виражений іменником (навіть присудок).
Незважаючи на те, що такі речення перебувають у перехідній стадії свого
розвитку (з одного боку, вони зберігають здатність до керування, а з іншого –
наближаються до означальних речень, оскільки опорне слово, виражене іменником,
вимагає атрибутивного поширювача), ці синтаксичні конструкції становлять
численну і широковживану групу СПР. Однак особливості їх і до сьогодні
остаточно не вивчені, хоча атрибутивно–з’ясувальні конструкції є цікавим
матеріалом у семантичному і функціональному плані.
Означальні підрядні є найбільш давніми порівняно з усіма іншими типами
підрядних. Вони були властиві всім індоєвропейським мовам пізнього періоду. На
це вказує розвиток відповідних конструкцій у всіх історично засвідчених
індоєвропейських мовах, перетворення вказівних займенників і прислівників у
сполучні слова. Вирішальні етапи формування слов’янських складнопідрядних
конструкцій пов’язані з праслов’янським періодом, коли утворились основні
службово-лексичні засоби службового підпорядкування залежних частин складних
конструкцій.
Основою формування СПР були різноманітні прості ускладнені речення, члени яких
вказували на залежні частини думки (прості речення, ускладнені однорідними
присудками, дієприкметниковими зворотами, колишні групи однорідних або суміжних
речень, змістова підпорядкованість яких була виражена лише семантично). Для
увиразнення підпорядкованості однієї частини думки іншій такі синтаксичні
одиниці почали уточнюватись спеціальними займенниками або займенниковими
прислівниками, які згодом набули відносної семантики і стали вживатися у
функції сполучних слів.
Ф.Корш зазначав, що утворення відносної конструкції відбувалося не відразу, а
поступово [117, с.15]. Мав минути час, доки народ звик дивитися на певне
приєднання одного незалежного речення до іншого як на підрядність певного роду,
нерідко та сама мова вагалася у виборі засобів для виразу того, що досі було
невідоме, але настійно вже напрошувалось, – зв’язку двох суджень. Проте такі
засоби були знайдені окремими мовами в своєму наявному запасі конструкцій і
коренів. Багато засобів перебрала мова, доки зупинилася на тім, який витіснив у
наш час усі останні [155, с.38].
Цінні думки щодо розвитку відносної підрядності подав О.О.Потебня, який говорив
про перехід прикладок в речення, а також про позицію підрядних речень з
відносним словом щодо головного [182, с.318-348].
В.П.Заскалета [с.16] підкреслювала, що структура таких речень характеризувалася
постпозицією залежної частини, що зумовлювалось первісною семантикою
займенників. Перетворення вказівного займенника у відносний відбувалося шляхом
його позиційного зближення з тим компонентом головного речення, який ним
пояснювався: чим ближче локалізувався вказівний займенник (прислівник) до
співвідносного з ним опорного слова головної частини, тим більшою мірою
реалізувалася означальна функція наступного речення, яке набувало статусу
підрядного. Підрядне речення зі сполучними словами на *k- (с-) у постпозиції
щодо означуваного слова посилювало атрибутивні семантико-синтаксичні
відношення, хоча протягом кількох століть у постпозитивній залежній частині
таких речень дублювався означуваний іменник (його відповідник), що спочатку
було відтворенням процесу становлення СПР з підрядними означальними, а згодом
стало ознакою книжного стилю. Внаслідок позиційного зближення підрядної частини
і означуваного слова сформувалися речення з постпозитивною атрибутивною
частиною без повторення в ній означуваного слова. Речення сполучникового
підпорядкування є хронологічно пізнішими від речень відносного підпорядкування,
оскільки сполучники виникали внаслідок звуження займенникової і прислівникової
семантики відповідних сполучних слів і втрати ними відносної функції.
Отже, СПР з підрядними означальними пройшли тривалий шлях розвитку, позначений
відбором засобів зв’язку, композиційними і значеннєвими змінами, доки не
сформувалися структурно і семантично.
Структуру, семантику, засоби зв’язку СПР з підрядними означальними в окремих
пам’ятках досліджували П.Д.Тимошенко (українські грамоти ХІV – першої половини
ХV століття), І.І.Слинько, В.П.Забєліна, О.Я.Петренко (українські літописи ХVІІ
ст.), О.П.Блик, О.А.Скоропада (документи канцелярії Богдана Хмельницького);
проблему вираження атрибутивних відношень ресурсами СПР, наявних у
різностильових джерелах певних періодів історії української мови, вивчали
К.М.Плиско, Т.С.Ярмоленко. У 50-80 рр. ХХ ст. особливо активно проводилися
дослідження, присвячені становленню СПР загалом і СПР з підрядним означальним
зокрема, результати яких висвітлені у працях чеських мовознавців Ф.Травнічека
та Я.Бауера; русистів Т.П.Ломтєва, Р.
- Київ+380960830922