РОЗДІЛ 2
ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
В СТУДІЯХ В. ЯГИЧА
Коли молодий славіст Ватрослав Ягич у 1860-х роках розпочав свою наукову
діяльність, українське мовознавство вже мало певні досягнення – тоді, “завдяки
працям Потебні, Чубинського та ін., – писав він згодом, – зналося більше про
малоруські говори, ніж про великоруські” [168, с. 579]. Проте лінгвістичні
студії українських учених другої половини ХІХ століття були стихійним,
спорадичним явищем (що, назагал, не применшує їхньої цінності) і в основному
зводилися, за Ю. Шевельовим, до “впорядкування й узгодження правопису й
узгодження його регіональних відмін, збирання словникового матеріалу, критики
мови окремих творів того чи іншого письменника” [134, с. 311]. Утім, за умов
бездержавності, національного розділення та жорсткої антиукраїнської реакції
навряд чи можна було б домогтися чогось більшого.
З огляду на це студії про українську мову неукраїнських учених (звісно, тих,
хто не мав щодо неї упередженого чи й різко негативного ставлення) були вкрай
необхідними і немало сприяли розвиткові українознавчих дисциплін. Одним з таких
учених, як уже знаємо, був професор Ватрослав Ягич, що у своїх працях
досліджував, більшою чи меншою мірою, усі слов’янські мови, у тому числі й
українську.
У другому розділі нашої роботи ми ставимо перед собою завдання – шляхом аналізу
наукової та епістолярної спадщини В. Ягича – по-перше, проаналізувати, як
оцінював хорватський славіст на межі XIX–XX століть статус і перспективи
розвитку української мови; по-друге, схарактеризувати спрямованість його
лінгвоукраїністичних досліджень і, по-третє, висвітлити зміст Ягичевих студій
про українську мову.
2.1. Ватрослав Ягич про статус та перспективи розвитку української мови
Оскільки мовне питання на зламі XIX та XX століть лежало, великою мірою, у
площині історично-політичній, означена в заголовку підрозділу тема є не стільки
лінгвістичною, скільки культурно-історичною, навіть політичною – саме в такому
контексті розглядав її і Ватрослав Ягич, хоча сам усіляко заперечував “мішання
політики до науки” [50, с. 58]. Тому перш ніж аналізувати позицію цього
видатного ученого в “українському питанні” та його ставлення до української
мови, коротко схарактеризуємо історично-політичні умови, що склалися наприкінці
XIX – на початку XX століття і які безпосередньо вплинули на розвиток
української літературної мови в цей час.
Термін “українське питання” сто років назад і раніше був вельми популярним для
означення “характерного для усього XIX століття руху громадської і політичної
української думки” [60, с. 19], його отожнювали з “українським сепаратизмом”.
Тривала боротьба царського уряду з цим небезпечним для будь-якої імперії явищем
завершилася Валуєвським указом 1876 року, що позбавив українське слово
будь-яких офіційних прав. Це “змусило найенергійніших представників української
громадськості перенести свою діяльність за межі Росії – в австрійську Галичину,
зокрема у Львів, який з того часу стає центром політичної, наукової і
громадської думки всієї України” [Тс].
Ягич сам був очевидцем “нездорових стосунків”, які панували в Києві в 70-х
роках. 1874 року, беручи участь у III археологічному з’їзді, він спостерігав
суперечку, що розгорілася між головою з’їзду і гостями з різних слов’янських
країв з приводу того, чи можна їм читати доповіді своїми мовами. “Але тоді слід
було б піти на такі ж поступки й українцям, – пише Ягич у “Спогадах мого
життя”, – а це вже було б проти системи, яка тоді панувала в абсолютистській
Росії. Додумались до такої дурниці: доповіді слов’янськими мовами були
дозволені в обмеженій аудиторії при зачинених дверях, щоб про них не
згадувалось у місцевих газетах; місцеве південноруське наріччя було і попри те
обмеження виключене!.. я дивувався, що на київських вулицях майже не чути бесід
українською мовою. Носіями української національності тоді були студенти і
молода генерація, яка не зовсім ще сміла виявляти себе” [цит. за: 130, с.
178].
Найжорсткіший період приниження української мови тривав до 1905 року – аж поки,
із введенням конституційно-демократичного режиму, уряд не спохопився і не
переглянув “українське питання”, щоправда, обмежився тільки відновленням права
друкувати українські книжки і періодику, аби таким чином підвищити низький
культурний рівень українського селянства. Цей славнозвісний документ 1905 року
мав назву “Про скасування утисків малоруського друкованого слова” і був
прийнятий академічною комісією, до якої входили Ф. Корш, О. Шахматов та Ф.
Фортунатов, після обговорення серед членів Другого відділення Петербурзької АН.
Найактивнішу участь в обговоренні взяв і В. Ягич, який, хоч і жив у Відні, мав
великий вплив на рішення цієї академії. Академічна комісія, як і АН в цілому,
дійшла висновку, що “малоруське населення має мати таке саме право, як і
великоруське, говорити публічно і друкувати своєю рідною мовою” [60, с. 21].
Щоправда, у цій записці немає термінів “Україна” чи “український”, їх, за
старою звичкою, всюди замінили словами “Малоросія” чи “малоруський”.
Численна кореспонденція Ягича, що зберігається в архівах Російської АН,
свідчить про “розважливо-ліберальне” ставлення віденського професора до
української мови та “українського питання” загалом (насамперед маємо на увазі
листи Ягича до Шахматова, свого найкращого друга та однодумця*
[* Про їхні багаторічні товариські стосунки свідчить величезна кореспонденція:
у Загребській університетській бібліотеці зберігається 421 лист О. Шахматова до
В. Ягича періоду 1881–1918 років [149, с. 104]. У реєстрі “вхідної”
кореспонденції Ягича, що загалом нараховує 13553 листи,
- Київ+380960830922