Розділ 2
Теоретичні основи
філософування по-кониськи
Для розкриття сутності онтологічно-антропологічної моделі філософування Ґеорґія
Кониського потрібно створити теоретичний інструментальний базис, що включав би
комплекс принципів, методів дослідження, визначень основних понять і категорій
для розв’язання окреслених проблем, які постають перед нами як дослідницькі
завдання.
Онтологічно-антропологічні погляди Ґеорґія Кониського доречно розглядати в
контексті розгортання основного питання філософії як відношення людини до
світу. Аналіз людино-світньої інтенції філософії києво-могилянського професора
дає змогу прояснити не всі, а тільки окремі, але фундаментальні питання. Термін
“інтенція” (лат. intentio – намір, тенденція, націленість, спрямованість
свідомості, мислення на якийсь предмет) у цьому аналізі відіграєм методологічну
функцію, адже його смислове навантаження організується навколо основного
питання будь-якої філософії та філософської спадщини, зокрема мислителя,
обраного для даного дослідження. Це дає змогу зробити мисленнєвий критичний
аналіз і синтез філософії Просвітництва, до якої належить філософія Ґеорґія
Кониського, і постмодерну, в інтенційних умовах якого існує сучасна філософська
думка. Просвітництво і постмодерн тут розуміються не як два послідовних періоди
в історії філософії, як новий і новітній час, а як одночасно існуючі в нашій
свідомості лінії, моделі мислення, уподібнені парадигмальним структурам для
виявлення паралелей минулого і сучасного.
Інтенція суспільної свідомості в Україні та за її межами має характерні ознаки.
Відомо, що тривалий час у суспільну свідомість українців насаджувалась думка
про неповноцінність української нації, яка не спромоглася мати свого власного
філософа, котрим би могли пишатися майбутні покоління, як німці, наприклад,
пишаються Іммануїлом Кантом та Ґеорґом Вільгельмом Фрідріхом Геґелем, англійці
– Джоном Локом, Джорджем Берклі, Бертраном Расселлом, росіяни – Ніколаєм
Чернишевським, Фьодором Достоєвським, Ґеорґієм Плєхановим, китайці – Лао-Цзи та
Конфуцієм, греки – Сократом, Платоном, Арістотелем...
За українцями закріплювався комплекс меншовартості, який відтворювався у
політиці та культурі. Довгі роки важкого соціально-політичного, економічного,
ідеологічного, морального поневолення України іншими країнами не пройшли
даремно для пересічного українця. З одного боку, він підкорився, але ця покора
була тільки зовнішньою. З іншого ж боку, та внутрішня людина волі постійно
прагнула пригод, які втілювались іноді у діях проти поневолення, іноді у
створенні теоретичних розробок, різноманітних філософських курсів, систем,
понять, категорій, образів тощо.
Зразком такого бунтаря духу був мандрівний філософ Григорій Сковорода, сучасник
Ґеорґія Кониського. Інтенція суспільної свідомості ґрунтується на думці, що
аграрно-хліборобна Україна-Малоросія має свого Сократа в образі
мисленника-романтика Григорія Сковороди. Виникає запитання: Ось і все, на що
спромоглася українська нація – народити бродячого з полотняною торбиною
байкаря-філософа Григорія Сковороду?
Якщо хтось і погоджується з подібними оцінками, то, вочевидь, він не до кінця
розібрався у тогочасній історичній ситуації та тогочасних реаліях громадського
життя. Якщо й називати Григорія Сковороду засновником української філософії (що
зовсім не відповідає дійсності), то потрібно з’ясувати: Як він формувався як
філософ? Хто його навчав? Де і чому його вчили? На ці прості запитання в
численних історико-філософських джерелах можна знайти просту відповідь. Це
професори Києво-Могилянської академії: Йосип Туробойський, Христофор
Чарнуцький, Сильвестр Піньовський, Йосип Волчанський, Іларіон Левицький, Платон
Малиновський, Ієронім Миткевич, Амвросій Дубневич, Стефан Калиновський,
Сильвестр Кулябка, Мануйло Козачинський, Ґеорґій Кониський та інші. Очевидно,
Григорій Сковорода був не єдиним національним надбанням і вихованцем
Києво-Могилянської академії, яким має пишатися сучасний українець.
Людино-світні проблеми на початку XVIII ст. розв’язують Христофор Чарнуцький,
Теофан Прокопович, Платон Малиновський, Амвросій Дубневич, Мануйло
Козачинський, ґрунтуючись на онтологічних ідеях тогочасних європейських
натурфілософів – Ніколая Коперніка, Ґалілео Ґалілея, Рене Декарта. В академії
починають викладати розширений курс філософії природи (фізики). Викладання
звільняється від авторитету схоластично інтерпретованого Арістотеля, про що
свідчать твори Інокентія Ґізеля, Стефана Яворського, Теофана Прокоповича,
Теофілакта Лопатинського. Перефразовуючи крилату фразу Арістотеля, Теофілакт
Лопатинський пише: “Друзі всі, але більший друг істина. Розум був не в одного
Платона чи Аристотеля... Ті, що вчили раніше, не суть володарі наші, а тільки
провідники. Істина відкрита для всіх і ще не вичерпана” [84, с. 57].
Людино-світня інтенція у творчості Теофана Прокоповича і Ґеорґія Кониського
виявляється в аналізі проблем космології і космогонії. Прагнучи визначити місце
людини у світобудові, за браком наукових знань, вони зверталися до ненаукового
знання, захоплюючись астрологією, як і Ніколай Копернік, Тихо Браге та ін. У
пошуках взаємозв’язків людини і світу вони складали гороскопи, прагнули
розкрити вплив небесних світил на земне життя людей. Однак Теофан Прокопович
заперечував учення астрологів. Досить часто до критики класичних теорій
постмодерн залучає ненаукові знання, а щодо розв’язання доленосних проблем
(шлюбні відносини, політичні рішення), то в сучасній суспільній свідомості
існує переконання і дивовижно фанатична віра в силу гороскопів.
Ще одна інтенція пов’язана з характерною хибою натурфілософії
- Київ+380960830922