РОЗДІЛ 2
Національно-культурна традиція як об’єкт естетичного дослідження
2.1. Структурно-семантична характеристика поняття “національно-культурна
традиція”
Процеси глобалізації в суспільстві, реалії української історії обумовили
посилення наукового інтересу до проблеми національно-культурної традиції. Це
пов'язано з потребою вирішення цілого ряду актуальних теоретичних і практичних
соціальних проблем. Усвідомлення сутності традицій, їх місця та ролі в
суспільному житті має важливе значення для вивчення механізму історичної
детермінації суспільних процесів, організації людських стосунків і соціального
управління, закономірностей індивідуальної і групової поведінки. Дослідження
проблеми безпосередньо стосується таких важливих і актуальних питань
сучасності, як ставлення до минулого, причини збереження пережитків тощо.
Звідси виникає необхідність проаналізувати ”національно-культурну традицію” як
багатоструктурну категорію, що містить у собі ряд складових елементів, їх
взаємозв’язок. Дану категорію можна розглядати як поняття, що складається з
багатьох інших понять, або як систему, що складається з певних підсистем, кожна
з яких має свої структурні елементи.
Тому охарактеризувати поняття ”національно-культурна традиція” уявляється дуже
об'ємним й складним завданням, оскільки аналіз цієї категорії потребує вивчення
трьох рівнозначно цікавих і актуальних понять – "культура", "національне" й
"традиція". Вони, виступаючи сферою досліджень у філософії, соціології,
культурології, мистецтвознавстві, історії тощо, тісно пов'язані між собою та,
переплітаючись, створюють єдине ціле.
Поняття "культура" охоплює величезну кількість складних і різноманітних явищ,
тому досить важко сформулювати точне визначення, до того ж, це явище постійно
розвивається та збагачується. Тому існує велика кількість визначень як на
побутовому, так і на науковому рівнях. Істотною спільною їх рисою є те, що
вони трактують культуру як певні надбання, здобутки. Так, традиційно в
словниках і енциклопедіях визначається, що культура (від лат. cultura –
обробіток, вирощування, леліяння, виховання, розвиток, планування) – соціально
прогресивна творча діяльність людства в усіх сферах буття та свідомості, яка є
діалектичною єдністю процесів опредметнення (створення цінностей, норм,
знакових систем тощо) і розпредметнення (освоєння культурного спадку) та
спрямована на перетворення багатства людської історії у внутрішнє багатство
особистості [274, с. 255]. Тобто, культура – це один із критеріїв та оцінка
суспільних цінностей, людських досягнень, а також окремих рис розвитку та
діяльності особистості. Вона є однією з найзагальніших і найважливіших форм
людської діяльності. У дослідженні культури можливі різні підходи до розкриття
її специфіки як особливого феномену суспільного життя.
У своїй роботі "Духовна культура. Джерела і рушійні сили прогресу" український
дослідник М.Гончаренко підкреслює, що "культура – це і діяльність (процес), і
спосіб її регуляції (технологія), і її результат, і функція, і зміст, і форма.
Виділення тільки одного із цих елементів у її визначенні робить його неповним”
[69, с. 9 – 10]. Тому видається неточним твердження, що суспільство й культуру
не можна розглядати як ціле (суспільство) і частину (культуру), що культура –
тільки окремий аспект цього цілого. Але культура – це і те, і інше: і частина,
і аспект суспільного життя, бо будь-який елемент, будь-яке суспільне явище –
частина суспільства.
Академік І.Зязюн зазначає, що поняття “культура” вживається як у широкому, так
і у вузькому значеннях. У широкому значенні цього слова під культурою
розуміється сукупність досягнень суспільства в його духовному і матеріальному
розвиткові, система знань та ідей суспільства, результати трудової енергії
народу, які виявляються у суспільній практиці та закріплені й матеріалізовані в
ній. Коли ж ідеться про культуру в більш вузькому значенні, тобто про духовну,
то мається на увазі лише духовні цінності – наука, мистецтво, політичні ідеї,
право, моральні норми тощо, що свідчать про рівень і глибину пізнання людьми
природи й суспільства. Отже, духовна культура – це водночас і виробництво, і
розподіл, і споживання духовних цінностей. Вона існує як єдиний процес
створення та освоєння всього духовного багатства суспільства [100, с. 117].
E.Маркарян розглядає культуру як конкретний, адаптаційно-адаптуючий, спосіб
діяльності суспільства або, простіше, – як спосіб діяльності людей і засоби, за
допомогою яких забезпечується пристосування людини до природного і соціального
середовища та одночасно олюднення середовища й самої людини. Дослідник
підкреслює, що культура в цілому була вироблена як особливий, надбіологічний за
своєю природою, антиентропійний і адаптивний механізм суспільства [177, с.
138].
Попри акумулюванні у понятті "культура" трьох аспектів (антропологічного,
галузевого та аксіологічного) панує уявлення, що "культура – це певні надбання
людей, оскільки вона реалізується не лише в предметних і речових творах,
законсервованих у металі, кераміці, мелодії чи писемних знаках, це і сукупність
певних реальних живих знань та вмінь, "закодованих", "зашифрованих", які
перебувають у "згорнутому" вигляді, – мов програми в комп'ютері, – у мозку
людей; культура, далі, – це беззупинний процес взаємообміну, під час якого живі
люди збагачують – удосконалюють та поповнюють – свої знання та вміння шляхом
освоєння створеного попередниками та, у свою чергу, власною творчістю
поповнюють, збагачують культурну скарбницю свого народу, в ідеалі – і людства"
[27, с. 220 – 221].
У цьому процесі культура виступає в трьох основних іпостасях. По-перше,
- Київ+380960830922