РОЗДІЛ II
МЕТОДИКА ЕМПІРИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Методи та прийоми емпіричного дослідження
Здійснений у першому розділі теоретико-методологічний аналіз проблеми дозволяє назвати деякі спільні для різних психотерапевтичних напрямків концептуальні та процесуальні компоненти, що, зрозуміло, мають свою особливу інтерпретацію у рамках різних напрямків. Так, до універсальних концептуальних цінностей передусім відносять уявлення про особистість. У рамках психоаналізу це буде особистість, яка усвідомлює себе, психотерапевти біхевіоральної спрямованості наполягають на тому, що мова йде про особистість, яка реагує, а для гуманістичної психології - це особистість, яка самореалізується.
У всіх випадках особистість певним чином взаємодіє з навколишнім світом, і її стосунки з реальністю є наступним універсальним концептуальним конструктом. Психоаналіз при цьому наголошує на значущості внутрішньої реальності суб'єкта, розглядаючи зовнішню реальність передусім через призму його проекцій-інтроекцій. Різні школи біхевіорально-когнітивного напрямку, навпаки, наголошують на пріоритеті зовнішньої реальності, а представники психотерапії гуманістичного напрямку вважають, що внутрішній реальності іманентно притаманне прагнення реалізувати себе у зовнішній реальності.
Ще однією універсальною концептуальною цінністю для всіх психотерапевтичних напрямків є розвиток потенціалу особистості. У психоаналізі його розуміють як розвиток, зміцнення Ego за рахунок звільнення із сфери несвідомого заблокованих ресурсів, представники різних шкіл біхевіористично-когнітивної спрямованості намагаються забезпечити досягнення позитивного контролю над зовнішнім середовищем, а гуманістичні моделі психотерапії наполягають на становленні людини, яка має прийняти відповідальне рішення, ким вона хоче стати, та її самовдосконаленні як вияві іманентно існуючої тенденції до розвитку людини.
Спільним процесуальним компонентом для різних психологічних моделей психотерапії, за рахунок якого здійснюється розвиток потенціалу особистості, постає взаємодія психолога і клієнта, спрямована на досягнення розуміння як певного відгуку на досвід іншої людини. Психоаналіз інтерпретує таке розуміння як відображення психоаналітиком свідомих та несвідомих компонентів психічного матеріалу, біхевіористи наголошують на знанні чинників, від яких залежить поведінка клієнта, а для представників психотерапевтичних шкіл гуманістичного напрямку мова йде, передусім, про співпереживання (емпатію).
Взаємодія психотерапевта з клієнтом у всіх психологічних моделях психотерапії об'єктивується у мовленні, яка у психоаналізі виступає як дискурс Іншого, для представників когнітивного-біхевіоральних шкіл як стимул (зовнішній для біхевіористів, та зовнішній і/або внутрішній для когнітивістів), а для гуманістичної психології є, передусім, смислом вищої потреби, що стоїть за знаком.
Наголошується, що дискурс є докорінним феноменом психотерапії. "Саме дискурс складає онтологію психотерапевтичної взаємодії, він є одночасно і головним засобом психотерапевтичного впливу (дискурс психотерапевта, що формується за законами пансеміотичної дії), і основним його об'єктом (дискурс клієнта, в якому об'єктивовані його життєві труднощі та психологічні проблеми)" [92, с. 11]. Обґрунтовується, що психотерапевтична взаємодія являє собою дискурсивну практику - специфічну форму використання мови для генерації мовлення, за допомогою якої здійснюється зміна концепту (моделі) навколишньої дійсності, трансформація системи особистісних смислів суб'єкта. "Все різномаїття форм, напрямків, шкіл і підходів психотерапії можна розглядати як систему дискурсивних практик, об'єднаних спорідненими принципами" [94, с. 305]. Сутність психологічної допомоги полягає у зміні уявлень клієнта про світ і самого себе, завдяки чому він може, отримавши нові знання, виробити продуктивніші думки й настановлення, сформувати ефективніші (та такі, що задовольняють його) ставлення до людей, об'єктів та подій. При цьому "дискурс трактується як процес і результат об'єктивації психічної реальності суб'єкта, онтологічно незалежна модель (концепт) навколишньої дійсності. Дискурс - це мовлення суб'єкта, яке розглядається в сукупності з екстралінгвістичними чинниками її породження та функціонування, "мова як життя", як специфічна форма самоконституювання особистості перед лицем Іншого, Значущого Іншого" [92, с. 11].
Ставлячи собі мету вивчити індивідуально-психологічні особливості учасників психотерапевтичних сеансів, ми виходили з необхідності цілісного підходу до особистості як унікальної єдності біологічного і соціального, яка об'єктивно виступає як багатомірне, ієрархічно організоване, динамічне ціле, як система, функціональні компоненти якої нероздільні (Б.Г.Ананьєв, П.В.Симонов, Є.Е.Голубєва, В.М.Русалов та інші).
Визнаючи біосоціальну природу людини, деякі дослідники [22] наголошують, що біологічне в цій єдності виступає як одна з підструктур природної організації людини. Поділяючи їх погляди, зазначимо, що наше дослідження має на меті ще й розгладати людину як діалектичну єдність двох підструктур - організмічної (біологічної) і особистісної (соціальної). Організм як біологічна підструктура може перебувати у двох станах - стані норми та патологічному стані. Що стосується особистості як соціальної під структури, то тут теж простежуються два визначальні моменти: людина може бути психологічно здоровою або ж хворою [39].
Такий підхід ґрунтується на концептуальних поглядах С.Л.Рубінштейна, який вбачав у людині цілісну індивідуальність, що складається з різнорівневих властивостей і підлягає системним та мета-системним принципам субординації. Формування особистості відбувається опосередковано, під впливом соціального досвіду, що заломлюється через індивідуально окреслені внутрішні умови людини.
Поставлена С.Л.Рубінштейном проблема цілісної або інтегральної індивідуальності дістала подальший розвиток у працях Б.Г.Ананьєва. Він, зокрема, зазнач