Статус біженця в міжнародному праві.

РОЗДІЛ 2
Міжнародно-правовий статус біженців
2.1. Визначення поняття "біженець" у міжнародному праві
Причини виникнення примусового переселення народів в історії світової практики різні: одні з них "породжуються ситуаціями, що формуються в межах взаємин людей чи є їх наслідками, інші зумовлені обставинами, виникнення яких не залежить від волі людини, наприклад, стихійне лихо". Аналізуючи сутність таких підстав, Дж. Патроногич і З. Мерібут виділяють насамперед боротьбу за владу, збройні конфлікти, наявність у країні політичної опозиції, іноземне втручання, антигуманні акти, політику дискримінації, демографічні вибухи, нарешті - "загрозу життю чи свободі особи".1 У загальному розумінні громадяни країни, котрі залишають місця постійного проживання з названих причин, називаються біженцями. На думку А. Ю. Яструбової, біженці підрозділяються на політичних, економічних, біженців, котрі стали жертвами стихійного лиха, осіб, які змушені втікати внаслідок агресії чи окупації або внутрішніх збройних конфліктів у власній державі.2
Набагато складнішим є питання про правовий статус таких осіб. Закономірно, що правовий статус для різних категорій біженців має чітко виражені розбіжності. Неоднаковий також і режим перебування біженців у різних країнах. Але в будь-якому разі особі, яка шукає захисту, необхідно надати допомогу і по можливості захистити від тих обставин, що спричинили її втечу.
Для надання особі статусу біженця відповідно до норм міжнародного права, причини, з яких вона залишає власний будинок у пошуках притулку, мають суттєве значення.3
Щоб більш повно визначити поняття "біженець", необхідно простежити етапи його формування.
Поняття "біженець" увійшло в міжнародне право від часів Першої світової війни. Уперше спроба розкрити суть цього поняття стосовно визначених груп осіб була зроблена на Женевській конференції 1926 року. Згідно з цим формулюванням біженцем вважалася будь-яка особа відповідного національного чи етнічного походження, яка не користується чи більше не потребує захисту свого уряду і не набула іншого громадянства.4 Аналогічна угода була прийнята 1928 р., поширивши дію цього документа на інші категорії біженців. Характерними рисами названих визначень було те, що вони стосувалися лише певних категорій осіб, зокрема російської, вірменської, ассирійської, турецької та халдейської національностей, і в них не називалися причини залишення біженцями країн свого громадянства чи постійного місця проживання. Крім того, на відміну від прийнятих пізніше договірних визначень, поняттям "біженець" не передбачалися які-небудь умови чи підстави, з якими пов'язувалося встановлення статусу біженців. Відповідно до цих формулювань статус біженців визначався за трьома критеріями:
- національна належність чи етнічне походження;
- відсутність захисту з боку уряду країни походження;
- не набуття іншого громадянства.
Такий самий підхід було використано й при розробці Угоди "Про статус біженців з Німеччини" від 14 липня 1936 р. і Конвенції про статус біженців з Німеччини від 10 лютого 1938 р. Основна відмінність цих документів полягала в тому, що вперше в міжнародному праві було юридично закріплено положення про те, що особи, котрі залишили територію Німеччини з причин особистої зацікавленості, не підпадають під визначення поняття "біженець". Однак і це визначення було неповним і не відбивало суті справи.
Одним з перших на істотні недоліки визначень 1938 року вказав Дж. Сімпсон. На його думку, визначення має містити "винятково істотну ознаку" біженця як особи, що "звернулася за одержанням притулку на іншій території, ніж та, на якій вона проживала раніше унаслідок політичних подій, що зробили її подальше проживання на колишній території неможливим чи нестерпним".5 Хоча критерії неможливості та нестерпності досить узагальнені, однак вони засвідчили, що намітилася тенденція на уточнення критеріїв, за якими може надаватися статус біженця.
Згодом підставою для більш вираженого підходу до визначення поняття "біженець" стали не гнучкі чи відкриті категорії та групи, а інші - конкретно сформульовані, закриті критерії визначення статусу.
Отже, що перші угоди, укладені під егідою Ліги Націй, мали груповий чи категорійний підхід, суть яких зводилася до того, що перебування особи за межами країни свого походження і не використання захисту цієї країни було цілком достатньою умовою для надання особі статус біженця.
У подальшому в міжнародній практиці критерії встановлення статусу "біженець" поступово розширювалися. Прагнення держав були спрямовані на те, щоб як можна більше надати поняттю "біженець" політичного забарвлення. Це було пов'язано з суспільними суперечностями, які мали місце в Європі 30-х рр. ХХ ст., а також було зумовлено наданням правової допомоги біженцям, що стали жертвами політичних переслідувань.
Так, у квітні 1936 р. Інститут міжнародного права на сесії ухвалює резолюцію про "Правовий статус апатридів і біженців", де під поняттям "біженець" розумілася особа, "яка через політичні події, що раптово сталися на території держави її громадянської належності, залишила добровільно чи з примусу цю територію, не набула нового громадянства і не скористалася дипломатичним захистом якої-небудь іншої держави".6
Ця спрямованість виявила себе і при розробці Статуту Міжурядового комітету у справах біженців, і надалі в Статуті Міжнародної організації у справах біженців (МОБ).7 У Статуті було враховано зміст основних положень усіх попередніх угод і документів при визначенні категорії осіб, яким організація надавала допомогу. Визначення поняття "біженець" за Статутом МОБ увібрало в себе той груповий підхід, яким послуговувалися в попередніх угодах при визначенні зазначеного поняття, а також враховувався і політичний аспект проблеми біженців, який мав тоді прогресивний характер. Поняття "біженець" згідно зі Статутом стосувалося жертв фашистських і нацистських переслідувань, деяких осіб єврейської національності, а також інозем