РОЗДІЛ 2
О.С. Грушевський як учений-історик і педагог
2.1. О.С. Грушевський - дослідник історії України
Дослідження історичної спадщини вченого зумовлено рядом суттєвих чинників. По-перше, О.С. Грушевський не написав узагальнюючого методологічного твору з синтезованим викладом історії України, а його окремі зауваження теоретичного характеру розпорошені по сторінках численних публікацій та рукописних матеріалів. По-друге, вагомість наукових здобутків ученого визнавали його сучасники, проте в українській історіографії першої третини ХХ ст. він згадувався побіжно. Історична творчість О.С. Грушевського спеціально не вивчалася. По-третє, у радянські часи ім'я вченого було вирване з контексту української науки і викреслене з пам'яті поколінь.
Щоб дати об'єктивну оцінку історичних праць О.С. Грушевського, розкрити особливості його творчої лабораторії, насамперед потрібний аналіз епохи, до якої належав учений, з урахуванням особливостей її суспільно-політичного життя, інтелектуального й історіографічного контексту і всього того, що пережила Україна та її інтелігенція в ті часи.
Початок наукової діяльності вченого припадає на кінець 90-х рр. ХIХ ст. - час глибинних змін у суспільно-політичному і культурно-науковому житті українства, вершина процесу національного відродження на українських землях. Українська спільнота, історичне буття якої, було розчленоване між Російською та Австро-Угорською імперіями, яскраво виявила здатність до самоорганізації, волю до самоствердження у формі національного руху. Пройшовши складний шлях формування, українська інтелігенція постала в процесі модерного націостановлення як одноосібний духовний лідер, генератор політичних ідей, що символізували суттєво новий рівень національної й громадської свідомості, та як головний виконавець цих ідей. Д.І. Дорошенко зауважив, що "наприкінці ХIХ століття виступає на громадську арену нове покоління українців, вихованих у поняттях і поглядах безкомпромісового українського націоналізму на широкій європейській основі, людей, що вже не задовольнялись самою-то культурницькою діяльністю, а хотіли добути для українського народу всю повноту національних і політичних прав, ідучі поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рамах власних організацій" [293,С.318]. Оборона нації та її свобода, потреба єднання українських земель і створення єдиного національного організму, активний пошук в минулому життєдайних національних сил, змагань за волю й окремішність, прагнення розбудови культури й освіти в національних формах були духовними орієнтирами, що звільняли від почуття споконвічної приреченості і піднімали самосвідомість людини до віри у свої сили і волю народних мас.
Видатний внесок у формування національної свідомості і будівництво української нації зробили вітчизняні історики. Впродовж ХIХ ст., на початку ХХ ст. в умовах переслідувань і звинувачень, браку сил і коштів вони досліджували всі сторони життя українського народу в його минулому і сучасному, виявляючи "будівельні блоки національної ідентичності" [403, С.203]. Завдяки їхній дослідній й громадський діяльності формувалося національне історичне знання, яке науково обґрунтовувало самобутність і самодостатність історичної еволюції розчленованого українського етносу. М.В. Попович підкреслює, що не було іншого поля для формування національної самосвідомості настільки важливого як осмислення власного історичного "Я" [385,С.492]. Але для того, щоб осмислити український історичний процес в усій його глибині й складності, необхідно було передусім дослідити специфіку історичної долі окремих територій України, що опинились у складі різних держав і зазнали асиміляторських впливів. Певна спрямованість української історіографії на регіональні дослідження відображала прагнення українських мислителів і провідників національного руху виокремити історію України з "общерусских" схем і довести право українського народу на самодостатнє існування. Проте через переслідування з боку царського уряду українські вчені були змушені концентрувати увагу на дослідженні не загальних проблем історії України, а глибин її локальної історії. Як справедливо зауважує Я.В. Верменич, ґрунтовне студіювання місцевих традицій, звичаїв, побуту, фольклору якоюсь мірою компенсувало відчуття втрати власної державності і живило почуття національної свідомості. Домінування в українській історіографії народницького напряму, базову основу якого становив інтерес до соціальної і побутової історії, позитивно впливало на регіональні історичні дослідження [158,С.156].
Розробка нових концептуальних підходів і конкретно-історичних проблем, істотне розширення кола джерел, методологічної бази, сфери спеціальних і допоміжних дисциплін, плідна діяльність наукових гуртків, товариств, часописів, становлення різних історичних шкіл, створення узагальнюючих праць з історії України свідчили, що українська історична наука вступала наприкінці ХІХ ст. у фазу пасіонарного піднесення, досягаючи справжнього самовизначення й розквіту. Важливим доказом цих складних й багатогранних процесів стало остаточне ідейно-концептуальне й організаційне оформлення української національної історіографії, окремішньої від російської, польської чи німецької [332,С.7]. Українська історіографія кінця ХІХ - початку ХХ ст. увібрала широку палітру європейської філософсько-історичної думки. Це ідеї французького просвітництва (історія громадянського суспільства), німецького романтизму (принцип народності, поняття народного духу і характеру, ідея самобутності), позитивізм із його культом природознавчої методології та інтересом до природничих наук (історична географія, обласництво, психологія, етнологія) [Там само,С.245], які суттєво впливали на методологічні засади української історичної науки. Її потужний мобілізуючий вплив на масову свідомість було зумовлено подальшою організаційно-інституційною розбудовою, а також виробленням національних концепцій, які, органічно поєднуючись з національним відродженням, надавали йо
- Київ+380960830922