РОЗДІЛ 2.
ВІТЧИЗНЯНИЙ І ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ТА ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ
ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У СФЕРІ ЗМІ
Процеси формування державної політики постійно зазнають різноманітних впливів.
Середовище, традиції, аналогії, певні внутрішні процеси, утручання інших сил
впливають на виробників, впроваджувачів, оцінювачів державної політики.
Державна політика України у сфері ЗМІ не є винятком. Тривала вітчизняна історія
розвитку відносин держави і засобів масової інформації, зарубіжні приклади
вироблення та впровадження медіа-політики є суттєвими чинниками впливу на
сучасну модель формування цієї політики в Україні.
2.1. Основні етапи розвитку державної політики у сфері ЗМІ на території
України
Державна політика у сфері ЗМІ формувалася та провадилася на всіх етапах
становлення та розвитку системи засобів масової інформації, починаючи від появи
на українських землях перших газет. Перше видання газетного типу – одноденний
листок “Kuryer Lwowski” (“Кур’єр львівський”) – вийшов у Львові польською мовою
9 липня 1749 р. з нагоди інтронізації львівського греко-католицького єпископа
Л. Шептицького. Відразу після приєднання Галичини до Австрії у 1772 р.
львівський книгодрукар А. Піллер почав видавати газету “Avertissement”
(“Вісті”). Утім, робив він це без належного дозволу влади, тому львівський
окружний уряд 11 січня 1774 р. виніс ухвалу про заборону цього видання. Перша
газета, що відповідала нинішнім уявленням, “Gasette de Leopol” (“Львівська
газета”), виходила у Львові французькою мовою упродовж 1776 року. Наприкінці
ХVІІІ – на початку ХІХ ст. у Галичині виходили періодичні видання французькою,
німецькою, польською, угорською, румунською мовами [158, с. 25 – 28].
У підросійській Україні перше періодичне видання з’явилося у 1812 р., коли в
Харкові з 4 травня до 20 липня вийшли 12 номерів газети під назвою “Харьковский
еженедельник”. Її видавцем був університетський книгар Ланґнер, а редактором –
професор Карл Недельхер, запрошений з Берліна для викладання в Харківському
університеті сільськогосподарських наук. “Харьковский еженедельник” виник з
бажання задовольнити запити промисловості й торгівлі. У 1816 р. почали виходити
журнали “Харьковский демократ”, засновником якого був студент Харківського
університету В. Маслович, та “Украинский вестник” – перший в підросійській
Україні літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний місячник [158,
с. 29 – 30, 36, 43]. Період становлення української журналістики був, за
визначенням І. Михайлина, “російсько-українським”, оскільки епіцентром цих
процесів був тоді Харків, а сутністю цього періоду був рух “від журналістики в
Україні до української журналістики” [158, с. 261].
Показовою є політика царського уряду Росії стосовно преси в другій половині ХІХ
ст., що позначився реформами у багатьох галузях. Політика цього періоду мала
суперечливий характер. Зацікавленість урядовців у певному розвитку преси,
створення мережі офіційної та офіціозної преси, розуміння неефективності
цензури, підтримка певних приватних видань поєднувалися з прийняттям ряду
законодавчих актів та розпорядчих документів заборонного чи обмежувального
змісту. Це пояснюється ставленням уряду до преси одночасно і як до засобу
формування громадської думки, і як до форми її виявлення [261, с. 6].
Міністерства потребували підтримки своїх реформаторських дій з боку громадської
думки та нейтралізації критичних виступів революційно-демократичної преси
одночасно. Слід особливо підкреслити, що фактор впливовості громадської думки
розцінювався урядом як надзвичайно важливий. На той час це була новація, що
суперечила постулату про повну незалежність абсолютистської державної системи
від громадської думки, про свободу монарха у виборі політики і
невідповідальності ні перед ким за свої рішення. В умовах розвитку капіталізму
ігнорування суспільних інтересів ставало все менш можливим [261, с. 7 – 8].
Процеси формування державної політики у сфері преси перебігали в цей час
відповідно до того, як відбувалася ідентифікація кожної з проблем. Дуже часто
етапи збігалися в часі. Порядок денний встановлювався не якимось одним, а
сукупністю документів. Ухвалення політики відбувалося на кількох рівнях:
наприклад, записка П. Валуєва про пресу (липень 1862 р.) розглядалася в Раді
міністрів, а потім схвалювалася царем. Причому Олександр ІІ приймав не всі
пропозиції. Так, запропоновані П. Валуєвим новації щодо введення
загальнодержавного представництва, забезпечення єдності державного управління,
з яким міністр пов’язував успішність політики у сфері преси, імператором були
відкинуті [261, с. 60 – 61]. Однією з реалізованих пропозицій у цей час було
проведення цензурної реформи з перенесенням відповідальності з цензора на
видавця і власника типографії (принцип каральної цензури), з розподілом
каральних функцій між адміністративними та судовими відомствами з подальшим
постійним посиленням ваги перших. Утім, ця реформа була проведена, насамперед,
у столицях і столичних губерніях, периферії вона практично не торкнулася.
Упровадженням політики займалися спеціально вповноважені на це суб’єкти
(цензори, редакції офіціозів, видавці тощо), функції яких протягом усього
періоду реформ постійно змінювалися (здебільшого в бік їх посилення).
Оцінювання політики велося постійно і за його результатами приймалися рішення
щодо тих чи інших коректив або нововведень.
Домінуючими гравцями політики у сфері преси в цей період були міністерства,
які лобіювали, насамперед, свої інтереси, про які ми згадували вище – перш за
все формування вигідної для себе громадської думки. Імператор хоча й мав в
- Київ+380960830922