РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ У СФЕРІ КЕРУВАННЯ МІЖНАРОДНОЮ РЕПУТАЦІЄЮ У КРИЗОВИХ СИТУАЦІЯХ
2.1. Інформаційна політика Росії в історичному аспекті
Проблема кризового управління є надзвичайно актуальною у пострадянських республіках, які після розпаду СРСР опинилися у ситуації, коли старі норми та методи державного правління вже не спрацьовували, а нові структури ще не були створені. Така ситуація призвела до порушення інституційної структури з кризового управління, політичної нестабільності й економічних проблем та, як наслідок, до посилення вразливості державних органів до кризових ситуацій.
Аналіз кризового менеджменту у Балтійських країнах показав, що на ефективність державного управління кризами негативно впливають такі фактории, як ригідність державних інститутів, бюрократичність політичної поведінки, нестача ресурсів (технічних, фінансових та інших) для управління кризовими ситуаціями, що обумовлює патологічну поведінку типу заперечення; проблеми координації дій між урядовими структурами, спричинені міжструктурною конкуренцією; розбіжності між національними і західноєвропейськими нормами і принципами реагування на кризові події. За кризових умов такі країни, як правило, вдаються до рефлексивних змін, які полягають у здійсненні політичних та інституційних перетворень [96].
Більшість цих проблем існує і в Росії [97]. Згідно з даними дослідження інституціональних аспектів кризового менеджменту в Росії, державні структури виявилися нездатними вирішувати проблеми соціальної безпеки, спричинені кризовими ситуаціями. Державне керівництво часто вдається до "бюрократичного маневрування": відповідальні особи намагаються перекласти відповідальність на інших, насамперед журналістів та політичних опонентів.
Така політика зумовлює вкрай негативні оцінки і коментарі з боку світових мас-медіа й завдає удару по найважливіших іміджевих характеристиках держави на міжнародній арені, а саме: імідж влади, імідж демократії, імідж Збройних Сил, імідж економіки, зовнішньополітичний імідж тощо.
Зазначені проблеми і труднощі у здійсненні інформаційної політики, особливо під час криз, значною мірою обумовлені історичними факторами, а саме - існуванням впродовж багатьох років системи жорсткого державного контролю над усіма сферами суспільного життя країн, що входили до складу СРСР.
Витоки ідеї сильної централізованої держави, як відомо, сягають ще часів Російської імперії. Утворення російської держави відбувалося під тиском зовнішніх факторів та за умов протистояння з іншими державами, геополітичними центрами. Після трьохсотрічного татаро-монгольського ярма, об'єднана зусиллями Івана Грозного російська держава перетворилася на надзвичайно централізовану авторитарну деспотію, сутнісною ознакою якої у зовнішньому вимірі була політика військової експансії. Головна мета такої політики полягала не у зміні культури, мови, релігії підкорених народів, а в перетворенні їх на підданих російської держави. Відтак, це була не колоніальна експансія, а експансія російської державності. Держава сприймалася як безпечне середовище, здатне захищати народи від зовнішніх загроз їхньому існуванню, а постійне розширення державних кордонів й об'єднання в російську державу інших народів - як основна умова забезпечення безпеки і добробуту російської нації. Внаслідок цього у самосвідомості російського народу сформувалося два імперативи: наявність "образу ворога" та переконаність у месіанській долі російського народу і його держави, що полягала у створенні всесвітньої імперії. Вже у цей час чітко проявилася головна особливість формування російської нації - примат великодержавності над національною самоідентичністю. Саме держава була головною цінністю, а ідея державності - сенсом буття нації.
Той же принцип був основою створення СРСР, структура якого являла собою досить жорстку ієрархічну чотириступеневу систему національно-державного управління: союзні республіки, автономні республіки, автономні області, автономні округи. Такий устрій був формою реалізації влади, а сутність влади уособлювала собою Всесоюзна Комуністична партія (більшовиків) (ВКП (б)), перейменована у 1952 році у Комуністичну партію Радянського Союзу (КПРС), яку очолював харизматичний лідер. В союзних республіках влада належала територіальним підрозділам КПРС. Управління здійснювалося через партійну бюрократію, що була національною за походженням й керувала національно-державними одиницями. Бюрократичний централізм партійної системи, яка мала всі силові важелі влади, робив національні еліти надійними компонентами єдиної владної структури. З іншого боку, така форма управління передбачала формальну рівність всіх союзних республік, включаючи й Російську Федерацію (РФ), над якою теж домінувала структура влади КПРС. РФ уособлювала у собі центр, серце союзної держави, а інші республіки, де мешкали неросійські етноси, - її периферію [98]. Влада КПРС була абсолютною, а рішення партійного керівництва зводилися у ранг догми і незаперечної істини.
Тоталітарний режим, що склався у СРСР, включав також розгорнуту ідеологічну доктрину, що орієнтувала суспільство на досягнення певного досконалого стану (комунізму), систему терористичного поліцейського контролю та постійне підтримання "образу зовнішнього ворога", якого уособлювала західна капіталістична система.
Одним з основних складових політичного режиму та інструментів радянської пропаганди була партійна цензура усіх засобів масової інформації. На формування політичної цензури в СРСР вплинула низка факторів - насаджування та панування офіційної ідеології, рішуча непримиренність до інакодумства, прагнення до політичної й ідеологічної одноманітності, класовий підхід в оцінці будь-якої соціальної інформації, продукту різної за своїм спрямуванням інтелектуальної праці. Тобто, під жорстким контролем цензури постійно перебували засоби масової інформації, функціонування видавничих та поліграфічних організацій, бібліотек, архівів, наукова та творча