РОЗДІЛ 2. Утворення та діяльність молодіжних структур ОУН в Україні у 1939-1944
рр.
2.1. Участь молоді в ОУН до гітлерівського нападу на СРСР.
Наслідком поразки у війнах за незалежність України в 1917-1921 рр. став
розподіл українських етнічних земель між країнами-переможцями. Відтак у
міжвоєнний період українці мешкали в складі чотирьох країн – СРСР, Польської
республіки, Румунського королавства та Чехословацької республіки.
Початок Другої світової війни призвів до зростання українського
національно-визвольного руху. Такі події, як падіння Польської держави у 1939
р., а потім напад Німеччини на СРСР у 1941 р., викликали у населення сподівання
щодо поновлення незалежності України, яка була втрачена у 1920 р. [125
Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993. – С. 401-403.] Особливо великі
надії на це покладали мешканці західноукраїнських земель [126 Там само. – С.
369-375.].
Польща у 1918-1939 рр. мала розмаїтий соціальний склад народів. Упродовж
тривалого часу під впливом політичних і економічних обставин кожен з них зайняв
певні соціальні ніші. За даними статистики перед початком Другої світової війни
у східній Галичині мешкали: 4 257 тис. (73,2%) українців, 948 тис. (16,2%)
поляків (з них 73 тис. колоністів 1920-1930 рр.), 570 тис. євреїв (9,8%), 49
тис. (0,8%) німців та інших [127 Ковба Ж. Людяність у безодні пекла: Поведінка
місцевого населення Східної Галичини в роки “Остаточного розв’язання
єврейського питання”. – К.: Б-ка ін-ту юдаїки, 1998. – С. 4-12.].
Дуже нерівномірним був національний розподіл міського і сільського населення,
оскільки в містах переважали євреї і поляки, а також небагато німців, які
залишилися тут з часів Австро-Угорщини. Мешканці міст –поляки, євреї та німці –
займали майже всі керівні посади в місцевих адміністраціях та органах влади.
Наприклад, населення м. Луцька у травні 1943 р. складало 19669 осіб, з них
поляків – 10838 осіб., українців – 7277 осіб, росіян – 1584 осіб, чехів – 524
осіб, місцевих німців – 108 осіб, біженців-поляків – до 4000 тисяч осіб, інших
– 336 осіб [128 Північно-західні українські землі. Збройна самооборона
українського народу // Літопис УПА. – Т. 5. – Торонто, 1984. – С. 24.].
Найбільш негативним явищем було те, що українці в Польській державі не мали
достатньо можливостей для забезпечення собі рівноправного життя з поляками,
збереження культурних та політичних прав, відчували себе приниженими в багатьох
сферах життя. Українській молоді було важко отримати вищу освіту, престижну
роботу. Українці в Берестейщині, Галичині та на Волині, у Закарпатті та
Буковині в більшості залишались малоосвіченими, мешкали переважно у селах, не
мали умов для нормального національно-культурного розвитку.
Польський уряд не дотримувався обіцянок про забезпечення українцям прав
національної меншини, які давав у 1921-1923 р. Хоча третина населення країни не
була за національністю поляками, уряд нав’язував йому свою політику у дусі
"великої Польщі від моря до моря".
Між тим, українці у ХІХ - першій половині ХХ ст. пройшли усі стадії
національного відродження. Від самоназви "русин" перейшли до самоназви
"українець", що її офіційно не визнавали польські урядовці, оскільки ця назва
об'єднувала українців-галичан з братами з Великої України.
На думку Ж. Ковби три основні фактори впливали на буденне життя українців [129
Ковба Ж. Людяність у безодні пекла: Поведінка місцевого населення Східної
Галичини в роки “Остаточного розв’язання єврейського питання”. – К.: Б-ка ін-ту
юдаїки, 1998. – С. 8-14.]. Перший – національне гноблення. Українців часто не
допускали до державної служби, роботи на транспорті. Для посідання праці,
фахового навчання непоодиноко вимагався перехід у римо-католицьку церкву.
Другий фактор – національно організована економічна, культурницька, громадська,
освітня діяльність, національна церква. Культурно-освітні і кооперативні
установи: “Просвіта”, “Рідна школа”, “Центробанк”, “Маслосоюз”, “Народна
торгівля”, Ревізійна спілка українських кооперативів відігравали роль
консолідуючих ланок українського суспільства. У 1936 р. одне з наймасовіших і
найшановніших у Галичині товариств “Просвіта” мало 275324 члени, 3071
бібліотек, 377 театральних груп, 2043 аматорські групи, 1086 хорів, 124
оркестри, 122 жіночі гуртки тощо [130 Косик В. Україна і Німеччина у Другій
світовій війні. – Париж–Нью-Йорк–Львів, 1993. – С. 35.]. У товаристві
"Сільський господар" у 1938 р. 53 агрономи і 18 ветеринарів обслуговували 60
філій, які об'єднували 2008 гуртків селян, 199977 членів. У польському Сеймі та
Сенаті постійно було кілька представників українських партій, особливо УНДО. В
Польщі виходила 83 українські газети, з яких 21 – політична. Зростав авторитет
греко-католицької церкви. Церква створювала широку мережу молодіжних, жіночих
товариств, сприяла розвиткові шкільництва. Сила волі й широта поглядів
Митрополита А.Шептицького зробили його і очолювану ним церкву найвпливовішими в
українському суспільстві Галичини. Українська еліта гуртувалася у Науковому
товаристві імені Шевченка, Союзі українок, товариствах українських вчителів,
адвокатів, лікарів. Рівень національної самодіяльності зростав, а церква і
легальні організації забезпечували їй поступовий, мирний розвиток [131 Косик В.
Вказ. праця. – С.31-36.].
Третій фактор, зумовлювався зрослою національною свідомістю, патріотизмом,
водночас відчаєм, болем поразок. Цим фактором був український (радикальний)
націоналізм. Молодь була розчарована поразками батьків, ошукана польською
політикою, доведена до відчаю безробіттям. До УВО, а потім до ОУН горнулася її
значна частина. Мали успіх зак
- Київ+380960830922