РОЗДІЛ 2
МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ ЩОДО РОБОТИ ОРГАНІВ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ
2.1. Проблема ідентифікації громадської думки в класичній та сучасній
інтерпретації
Проблема ідентифікації громадської думки має, насамперед, практичну цінність.
Обумовлено це тим, що в процесі її дослідження дуже часто отримані дані, які
насправді відносяться до різних явищ індивідуальної і колективної свідомості,
визначаються як характеристики громадської думки й одержують відповідну
інтерпретацію.
Наприклад, досить часто при аналізі результатів опитувань, які присвячені
рівневі довіри населення до тих або інших державних та суспільних інститутів,
робиться висновок про негативну оцінку громадською думкою діяльності того або
іншого державного органа. Даний висновок базується на аналізі отриманих
розподілів варіантів відповідей респондентів на наступне запитання: «Наскільки
Ви довіряєте тій або іншій державній або громадської організації?». Однак, на
відповідь респондента на дане запитання може впливати не тільки, й навіть не
стільки, стан громадської думки, скільки розповсюджені в суспільстві стереотипи
й соціальні уявлення щодо даної організації.
Саму проблему ідентифікації громадської думки можна визначити як проблему її
розпізнавання, виокремлення серед інших, схожих за певними властивостями, але
відмінних за своєю сутністю і функціями явищ. Для того, щоб відмежувати ці
поняття, необхідний не тільки методологічний аналіз способів і методів вивчення
громадської думки, але і теоретичний аналіз її визначення, оскільки властиві
даному явищу ознаки повинні визначати напрямок пошуку емпіричних критеріїв його
ідентифікації.
Теоретична розробка проблеми громадської думки бере свій початок з цивілізації
Древньої Греції. Ще не вживаючи даного терміна, давньогрецькі філософи
приділяли досить багато уваги речам, так чи інше пов'язаним з цим поняттям.
Так, софісти, будучи прихильниками демократичної держави, визнавали значну роль
у її справах громадської думки. Протагор відносив до прерогативи громадської
думки вирішення питань про те, що істинно і що омана, що справедливо і що ні.
Тобто вважав, що вона може виступати арбітром у питаннях моралі. Сократ,
навпаки протиставляв владі громадської думки думку аристократів, як людей
знаючих і мудрих [66]. Дана ідея одержала свій розвиток у поглядах Платона про
державу, де думці освіченої меншості (філософам) у керуванні державними
(громадськими) справами приділялася чільна роль [67].
Позиція Аристотеля щодо ролі громадської думки мала двояку природу. З однієї
сторони він вважав небезпечним віддавати на відкуп більшості рішення усіх
державних справ, з іншої сторони «небезпечно й усувати її від участі у владі:
коли в державі багато людей позбавлено політичних прав, коли в ньому багато
бідняків, така держава неминуча буває переповнена вороже набудованими людьми.
Залишається одне: надати їм брати участь у дорадчій і судовій владі» [68, c.
464].
Погляди на громадську думку отримали подальший розвиток в епоху класичного
феодалізму. Саме в цю епоху виник сам термін «громадська думка» («public
opinion»). За загальноприйнятою точкою зору даний термін вперше ужив у своїй
промові англійський державний діяч і письменник Д. Солсбері в 1159 році. На
заході феодальної епохи відроджуються й розвиваються ідеї давньогрецьких
мислителів у гуманістичній думці Італії XV століття. Провідним (і найбільш
близьким до відображення ролі громадської думки) напрямком італійського
гуманізму XV в. був громадській гуманізм (Л. Бруні, М. Пальмієрі, А. Рінуччіні
та інші) [69, 70]. Його представники виступали за послідовне здійснення
демократичних начал у політичному житті Флорентійської республіки, рівність
усіх повноправних громадян перед законом і однакові можливості їхньої участі в
державному управлінні.
Італійський мислитель, ідеолог нової буржуазії Н. Макіавеллі в трактаті
«Государ», по суті, підійшов до багатозначної політичної інтерпретації
громадської думки [71]. Це було зв'язано зі спробою вперше в історії дати
характеристику політичної свідомості і політичної дії, яка звернена до
конкретного носія політичної влади - нового государя, основна місія якого
повинна складатися в створенні могутньої єдиної національної держави.
У Новий час осмисленню феномена громадської думки сприяла творчість англійських
філософів-матеріалістів Ф. Бекона, Т. Гоббса і Дж. Локка [72-74].
Всебічну оцінку громадської думки дав Гегель. У «Філософії права» він
спеціально присвячує даній темі кілька параграфів. Громадська думка тут
розглядається у зв'язку з аналізом взаємин між законодавчої й урядовою
(виконавчою - у сучасному трактуванні) владою, з одного боку, і зі «становим
елементом» - з іншого боку. В останньому одержує існування «публічна свідомість
як емпірична загальність поглядів і думок багатьох» [75, c. 275 - 278.].
Гегель виділив цілий ряд структурних елементів громадської думки: умови її
існування, об'єкт (зміст), носії, характер судження.
Міркуючи про механізм виникнення схожих думок одночасно у великого числа людей,
Гегель констатує, що момент загального знання справи одержує більш широке
здійснення за допомогою публічності суперечок. Як бачимо, автор «Філософії
права» віддає належне пізнавальним потенціям громадської думки, які він
визначає як «судження про загальні справи» багатьох індивідуальних осіб.
Геніальним нам видається здогад Гегеля про те, що громадська думка виникає лише
там, де йде процес відкритого обговорення того, що становить громадський
інтерес («загальні справи»).
Разом з тим Гегель вважав, що субстанціальна істинність громадської думки не
- Київ+380960830922