РОЗДІЛ 2
ПОЛІКУЛЬТУРНА СПРЯМОВАНІСТЬ ЗМІСТУ
ШКІЛЬНИХ ПІДРУЧНИКІВ ДЛЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ
У ЗАКАРПАТТІ (1919 - 1939 рр.)
Результати ретроспективного аналізу першоджерел, вивчення літератури
досліджуваного періоду та наукових розробок сучасних учених дає змогу
стверджувати, що шкільний підручник в Закарпатті має давню і багату історію,
яка ввібрала духовні надбання багатьох поколінь, пронесла їх крізь століття і
зберегла до наших днів.
Зазначимо також, що становлення і розвиток шкільних підручників, виданих
педагогами краю, було зумовлене приєднанням краю до Чехословацької республіки.
Підручник, як педагогічне і соціальне явище, поширюється на сім’ю й інші
соціальні групи, багатство і розмаїтість змісту з його реальною значущістю
функцій перетворює шкільну книгу на цінний історичний документ. Як носій змісту
освіти, підручник завжди є відображенням певної епохи, рівня знань, світогляду
і домінуючих стереотипів. Це педагогічний інструмент, вписаний в тривалу
педагогічну традицію, неподільний з часом виникнення, це віддзеркалення шляхів
використання методів викладання в тодішніх умовах. Шкільний підручник є
своєрідним втіленням не лише навчальних планів і програм, а й системи цінностей
певної культури, що бере участь у соціалізації підростаючих поколінь, для яких
він адресований. Його зміст має вести учнів до дружнього суспільного життя,
заснованого на засадах справедливості, терпимості (толерантності),
солідарності, до взаємної приятельської дружби та діяльної допомоги, має
прищеплювати молоді розуміння, що від успіху (розвитку) і від добробуту
громадян залежить успіх (розвиток) і добробут держави загалом.
Вважаємо за потрібне констатувати, що наявністю чи відсутністю україномовних
підручників передусім визначалася повнота функціонування українських шкіл в
Закарпатті, а відповідно – існування українського шкільництва загалом.
2.1. Ідея полікультурності у змісті підручників з мови
Педагоги Закарпаття були твердо переконані, що мова є неповторним і незамінним
інструментарієм творчості народу, найважливішим і найміцнішим зв’язком між
нинішнім і майбутнім поколіннями народу, засобом оформлення думок і почувань,
самобутнього способу мислення, оригінальним засобом пізнання дійсності,
складовою частиною культури народу, і тому першочерговим завданням у
налагодженні навчання молодших школярів вважали підготовку підручників з мови.
Першим рідномовним українським підручником для закарпатських учнів став буквар
О.Духновича “Книжиця читальная для начинаючих” (1848 р.). До цього видання в
Україні не було книжки, з якої діти могли б учитися читати і писати рідною
мовою. Учні опановували грамоту чужою мовою – латинкою або угорською, у кращому
випадку – церковнослов’янською. Це спонукало О.Духновича до створення
“Сокращенной грамматики”, яка була б основою для україномовних шкільних
підручників.
Звернемо увагу на такий історичний факт, що після поразки революції в Угорщині
та розчарування русинів в австрійській політиці політичні представники русинів
звернули свої погляди на царську Росію і від неї сподівалися допомоги.
Складовою цих сподівань стало прийняття російської літературної мови як
літературної мови галицьких і закарпатських русинів. Російська пропаганда
робила все можливе для поширення і перемоги цих тенденцій: агітувала окремих
інтелігентів, пересилала їм книги, гроші, переробляла статті чи книги на
російську літературну мову тощо. Так, І.Раковський змінив початкову мову
“Сокращенной грамматики” О.Духновича на граматику російської літературної мови
і в такому вигляді видав її [395, 24]. Проросійські тенденції надовго
закріпилися у вирішенні мовних питань на Закарпатті. Однак, започатковане
О.Духновичем підручникотворення рідною мовою вказало шлях до розв’язання
проблеми навчання українською мовою педагогам чехословацького періоду –
А.Волошину, Г.Геровському, О.Маркушу, І.Кизаку, І.Панькевичу та ін.
Перший підручник А.Волошина для народних шкіл “Методіческая грамматика
карпаторусского языка для народных школ” написаний російськомовним варіантом
[83]. Чотири видання цього підручника ( 1899, 1919, 1923, 1930 ) свідчать про
мовну еволюцію вченого-педагога – від місцевого “язичія” до української мови. У
кожному виданні зменшується кількість русизмів та слів з церковнослов’янської.
Російські граматичні правила були витіснені зразками, аналогічними до тих, що
використовувалися у галицьких українських граматиках. Така трансформація
виявилася нескладною, оскільки Волошин завжди прихилявся до верховинських
діалектів, що були ближчi до української мови, якою розмовляли на Галичині. На
переконання М.Кляп, важливим для розвитку мовознавства і методики викладання є
публікація граматики 1907 р. Видана угорською мовою, вона стала першою
граматикою руської мови, в якій застосовано досвід українських граматик.
В.Бірчак вбачав цінність цієї праці А.Волошина в тому, що основою для неї стала
одна з найкращих українських граматик О.Огоневського [32, 17]. Цінним є вступне
слово до підручника, де автор доводить спорідненість галицьких, буковинських та
закарпатських русинів. Дослідники О.Мишанич, П.Чучка найкращим з-поміж усіх
видань “Методичної граматики…” А.Волошина вважають шосте видання (1930 р.)
найбільш повним. Воно має вже не 32, а 111 сторінок [263, 22].
Т.Бернаджова стверджує, що у важких умовах 20–30-х років А.Волошин намагався
усунути мовний хаос у Підкарпатській Русі, боровся і проти русифікаторської
політики, і проти творення окремого “русинського” народу та нової “русинської”
мови, і проти чехізації українсько-руського населення краю. Задля перемоги
національних
- Київ+380960830922