РОЗДІЛ 2. ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ГЕТЬМАНЩИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХУІІ – ХУІІІ
СТ.
2.1. Звичай і загальне право у період Гетьманщини
Національно-визвольна війна українського народу у 1648 – 1657 рр. призвела до
появи не лише незалежної Української держави - Гетьманщини, але й до
встановлення чинності таких джерел права як загальне та звичаєве право. На це
вплинула і соціальна революція, яка була здійснена під час боротьби за
незалежність. Рушійною силою війни та революції було українське селянство, яке
прагнуло, насамперед, знищити кріпосний лад, що існував у Речі Посполитій. У
результаті соціальної революції в Україні було повністю знищене польське
магнатське та шляхетське землеволодіння. Землею стали володіти сільські громади
та козаки. Як справедливо зазначає Н. Мірза-Авакянц, „...ще досить міцно
трималося дрібне землеволодіння козаків і селян – придбання революції 1648 р.,
а вкупі з цим не втратила значіння громада, що складалась з дрібних
землевласників – „статечного” козачества та селянства...” [1, с. 63].
Після національно-визвольної війни та революції українські селяни стали
особисто вільними і не відбували панщину. Вони набули право вільно займатися не
тільки сільськогосподарським виробництвом, а й промислами та торгівлею. Селяни
та інші верстви українського населення мали право змінювати місце проживання,
вільно переходити з одного стану в інший. Отже, в Україні у результаті
національно-визвольної війни та соціальної революції виникли умови для розвитку
буржуазних відносин.
Розвиток нових виробничих відносин спричинив зміни в менталітеті українського
народу. В ньому з’явилися такі тенденції як негативне ставлення до великого
землеволодіння, до швидкого і нечесного збагачення. Це підтверджується тим, що
українська старшина тривалий час приховувала набуття нею різними способами
земельних угідь. Таке приховування пов’язувалось якраз з тим, що основна маса
українського населення, зокрема, селянство, досить вороже ставилося до появи
великого земельного володіння. Подібне ставлення, на нашу думку, пояснюється
тим, що у тодішньому середовищі українського суспільства досить глибокі коріння
мало почуття справедливості.
Утворення Української держави привело до появи нових адміністративно-владних
структур. Посади в них займали ті вихідці із козаків, селян і міщан, які
виділялися із загальної маси населення своїми здібностями і позитивними рисами
свого характеру: набожністю, гуманністю, хоробрістю тощо. Посади заміщували
шляхом виборів знизу до самої гори: на зборах сотні, полку або на загальних
зборах козаків. Так формувалася старшина, яка одержувала за свою службу
земельні володіння, а також звання заслужених, значних і значкових і з часом
утворила привілейований стан українського населення.
Територіально-адміністративна організація України включала систему органів
місцевого самоврядування: територія країни поділялася на полки, які, у свою
чергу, складались із сотень. На козацькій раді або раді старшин полку обирали
полковника, який виконував функції військового начальника, судді, очолював
виконавчу владу полку. Полковий уряд на чолі з полковником складався з виборної
полкової ради. Аналогічна процедура обрання керівних органів відбувалась і у
сотнях.
На Генеральній раді за участю козаків, міщан і духовенства обирали гетьмана,
який був главою держави, міг видавати закони, очолював виконавчу гілку влади,
командував військом та був вищою апеляційною судовою інстанцією. На ній також
обговорювалися і вирішувалися найважливіші питання державного і суспільного
життя.
В Українській державі існували й інші органи державної влади: Рада гетьмана за
участю генеральної старшини, до складу якої входили обозний, суддя, підскарбій
та писар. Її слід розглядати як вищий виконавчий орган Гетьманщини. Також
існували Рада генеральної та полкової старшини.
У містах з Магдебурзьким правом існували органи самоврядування, а мешканці
користувалися торговельними і промисловими привілеями. У містах влада
зосереджувалась у руках козацького сотника та виборного магістрату (війти,
лавники, бурмистри, райці).
Отже, із викладеного вище можна дійти висновку, що утворення Української
держави, формування нових органів державної влади та зазначені суспільні й
економічні зміни суттєво вплинули на встановлення чинності таких правових
джерел як звичаєве та загальне право.
Сукупність правил поведінки, які вироблялися віками в Україні, поступово
ставали нормами права і у майбутньому утворили звичаєве право. Його норми не
були санкціоновані державою, але й не заборонялися. Слід погодитись з думкою
І.Й. Бойка, який вважає, що „Найпростішим способом санкціонування звичаїв був
дозвіл держави дотримуватися населенню правил звичаю і застосування державного
примусу стосовно порушників цих правил. Поширений спосіб санкціонування – це
дозвіл судам дотримуватися правил звичаїв для вирішення судових справ на їхніх
засадах” [2, с. 31-32]. В окремих випадках нормам звичаєвого права, коли вони
не суперечили новим соціально-економічним умовам, що склалися в Україні після
національно-визвольної війни, надавалася сила закону.
Функціонування звичаєвого права проявляється: у чисельному застосуванні норми
протягом тривалого часу; у концентрації у ній загальної волі народу. Основними
особливостями звичаєвого права є те, що його норми можуть бути чинними або на
території країни, або ж у межах окремих її регіонів; вони можуть доповнювати,
навіть, тлумачити закон. Тлумачення норми звичаєвого права, застосування її у
судовому процесі є прерогативою самого суду. Ще однією особливістю звичаєвого
права є його прояв у різноманітних формах. Наприклад, М.Є. Слабченко назив
- Київ+380960830922