РОЗДІЛ 2
Особливості реформування аграрних відносин на початку 20-х років
Політичне протистояння та державні заходи розвитку сільського господарства
України
Одним з найважливіших факторів, що обумовлювали перехід від політики
військового комунізму до нової економічної політики, були визнані
соціально-економічні та суспільно-політичні явища в сільськогосподарському
виробництві, які були породжені в часи ще до Першої світової війни і
поглибились в період політичного протистояння та громадянської війни.
Аграрне питання в Росії постає серйозною соціально-економічною проблемою і
висувається на перший план вже з середини ХІХ ст. Певними віхами на шляху її
розв’язання були селянська 1861 р. та столипінська 1906-1911 рр. реформи, які
виявили багатогранність проблеми і одночасно неспроможність Російської держави
задовольнити потреби основної частини селянських господарств. Невирішеність
селянського питання була однією з головних причин Лютневої революції 1917 р. і
змусила всі уряди, які виникали на терені колишньої Російської імперії і
зокрема уряди Української Народної Республіки доби Центральної ради та
Директорії, гетьманату П.Скоропадського, а також різні політичні партії,
розробляти програми аграрних перетворень в Україні. Проте державне бачення
селянського питання не завжди охоплювало складність реальної ситуації. Погляди
державних чиновників, вчених-аграрників, практичних працівників-функціонерів і
селян були різними тому, що перші виходили з абстрактних схем, а селяни – з
досвіду реального життя.
Україна, починаючи з літа-осені 1914 р. була ареною бойових дій двох воєн, що
негативно впливало на стан і хід сільськогосподарського виробництва. Ні одна з
воюючих сторін не була зацікавлена в збереженні реманенту селян, тяглової сили,
худоби. Все це могло бути реквізовано на потреби армії. Однією з причин
занепаду українського сільськогосподарського виробництва цих часів було й те,
що основу царської армії складали головним чином селяни, які відривались від
землі на тривалий час. Основна маса селянства потерпала від громадянської
війни, податків, натуральних повинностей і вимагала негайного вирішення своїх
проблем.
Варто також зазначити, що на території України у 1918-1920 р. відбувалася
боротьба за владу, і кожна з політичних сил, що брала верх, пропонувала свій
шлях розвитку аграрних відносин. На території України створювались державні
структури з представників українських політичних партій, політичних сил
промонархічного напряму, що підтримували Денікіна та з пробільшовицьки
налаштованих політичних сил. Це, звичайно, відображалось на сутності аграрної
політики та методах її здійснення окремо взятими урядами.
Надто суперечливими були програми українських політичних партій, що вважали
себе соціалістичними. В декларацію партії українських соціалістів
революціонерів (УПСР), прийнятій в липні 1917 р., був включений пункт про
знищення приватної власності на землю і про передачу царських, кабінетних,
церковних та монастирських земель українському народу – в так званий
“Український земельний фонд” [131]. При цьому УПСР практичним гаслом закликала
до соціалізації землі.
Українські соціал-демократи В. Винниченко та С. Петлюра відстоювали гасло
муніципалізації землі, вимагали передачі всієї землі „крайовим самоуправам”.
Але при цьому вони виступали проти конфіскації поміщицьких угідь та
націоналізації всієї землі [132, с. 4-5].
Українська демократично-хліборобська партія, що виникла у травні 1917 р.,
відстоювала непохитність приватної власності на землю. Її соціальну базу
складали, головним чином, сільська буржуазія з колишніх поміщиків та
найзаможніший прошарок селян [133, с. 159].
Після встановлення радянської влади ці партії відкрито виступили проти
земельної та продовольчої політики більшовиків.
КП(б)У негативно ставилась до всіх своїх політичних опонентів, в тому числі і
до тих, що вважали себе соціалістичними. Тому з липня 1918 до 1920 р.
керівництво КП(б)У прийняло низку постанов, в яких йшлося про неможливість
співпраці з іншими партіями. Це була офіційна політика уряду, фактично
зводилась до державного насильства над політичними противниками та над
селянами. Безумовно ця ганебна політика не могла не відбиватися на психології
та свідомості селянства, оскільки негативно впливала на їх ставлення до
радянської влади і водночас на приниження їхньої ролі в соціально-економічному
житті. Саме з цього часу бере витоки принцип відчуження селян від землі, втрата
інтересу до землеробської праці, самостійного господарювання селянина на землі
[134, с. 160].
Між тим, в 1917-1918 роках базисні вихідні українських дрібнобуржуазних партій
визначали діяльність різноманітних за політичними та ідеологічними напрямками
владних структур. Так, в законах Української Центральної ради втілені ідеї
українських есерів про соціалізацію землі. В дійсності, як визнавав один з
лідерів Центральної ради В. Винниченко, в аграрній політиці ніякої соціалізації
не було, якщо розуміти під соціалізацією не тільки систему форм власності на
землю, а й систему господарчих форм. Закон Центральної ради тільки виявив
характер, норми та способи володіння і використання землі [135].
Один з видатних діячів Центральної ради Д. Дорошенко визнавав: ”З боку
домінуючих у Центральній Раді есерів в селянську масу увесь час кидались
демагогічні заклики та широкі обіцянки, зрозуміло, передусім обіцянки дарової
землі. Центральна Рада тримала курс на соціалізацію землі, при чому поява
більшовиків спонукала її до більш радикальних дій. Автономія України і загалом
всі націон
- Київ+380960830922